Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Демократія — це самоврядування народу, — пояснював Майло. — А хіба народ це не ми з вами, га? То чого б ми мали віддавати наші кровні гроші чужому дядькові — ми цілком спроможні обійтись без посередників! Чесно кажучи, я за те, щоб уряд взагалі не втручався в війну і полишив її ведення приватним підприємцям. Будь-яке відшкодування урядові тих втрат, які ми собі завдали, неминуче призвело б лиш до закручування урядових гайок, тобто до знеохочення тих, хто теж хотів би заробити на бомбардуванні власних військових баз. Так можна лише вбити здоровий дух приватної ініціативи.
Майло, безперечно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім, може, кількох запеклих невдах, подібних до Дока Дайліка, який весь час супився, бурмотів сварливо всілякі образливі слова щодо моральності всієї оборудки, аж поки Майло не власкавив і його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий стільчик, якого Док Дайлік міг легко розкласти й винести з намету, тільки-но туди заходив Вождь Зелений Вуж, та скласти і внести назад до намету, тільки-но Вождь Зелений Вуж звідти виходив. Док Дайлік геть збився з плигу під час Майнового бомбардування: замість того, щоб і собі бігти до сховища, він залишився просто неба й заходився виконувати свої лікарські обов’язки. Мов та хитра невловима ящірка, він переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, закручував джгути, накладав лубки, вприскував морфій та посипав рани сульфідином, — і все це — без жодного зайвого слова, зате з виразом скорботи на потемнілому лиці, так немов у кожній жевріючій рані вбачав передвістя свого власного скону. Він працював, не покладаючи рук, усю ніч, а над ранок, геть знесилений, раптом схопив нежить і мерщій дременув до медчастини, щоб там Гас із Весом зміряли йому температуру, наклали гірчичники та дали інгалятор.
Тієї ночі, допомагаючи всім стражденним, Док Дайлік знову відчув у собі той самий чорний, глибокий, всепоглинаючий душевний смуток, який уперше прийшов до нього в день нальоту на Авіньйон, коли, повернувшись на аеродром у стані страшного потрясіння, Йоссар’ян спускався літаковим трапом голий, з розмазаною по ступнях, колінах та руках Сніггеновою плоттю. Закривавленим великим пальцем він безмовно показав через плече позад себе, де в літаку замерзав на долівці смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який тільки вряди-годи розплющував очі і, побачивши конаючого Сніггена, непритомнів ізнов. Коли Сніггена винесли з літака й поклали на ношах до санітарної машини, Док Дайлік ледь не з ніжністю накинув на плечі Йоссар’янові ковдру й повів його до свого джипа. З другого боку Йоссар’яна підхопив Макпростак, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Макпростак із Доком Дайліком завели Йоссар’яна до намету, посадовили на табурет і мокрими тампонами змили з нього Сніггенову плоть. Док Дайлік дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йоссар’ян проспав дванадцять годин підряд. Щойно Йоссар’ян прокинувся і прийшов до Дока Дайліка, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йоссар’ян проспав іще дванадцять годин, тоді знову прокинувся і знову прийшов до Дока Дайліка, і той знову налагодився дати йому таблетку та зробити укол.
— Довго ти ще будеш мене колоти й годувати цією поганню? — запитав Йоссар’ян.
— Поки ти не відчуєш себе краще.
— Я й так добре себе почуваю.
— Тоді чому ти не вдягнешся? — Вузеньке засмагле чоло Дока Дайліка зморщилось від подиву. — Чому ходиш по базі голяка?
— Я поклав собі більш ніколи не вдягати форми.
— Ти певен, що справді почуваєш себе добре? — вислухавши пояснення, запитав Док Дайлік і поклав шприц.
— Я себе чудово почуваю. Тільки трохи отупів од тих твоїх таблеток та уколів.
Йоссар’ян ходив так, у чому мати народила, весь той день. А опівдні наступного дня, коли Майло, обнишпоривши весь острів, нарешті знайшов його, Йоссар’ян сидів — знову-таки голий — верхи на гілці дерева неподалік від невеличкого мальовничого військового цвинтаря, де саме ховали Сніггена. Майло був одягнений у своє повсякденне робоче вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, на грудях краватка, на голові — парадний кашкет із твердим шкіряним козирком.
— І де я тебе тільки не шукав! — задерши голову, з докором гукнув Майло до Йоссар’яна.
— Треба було шукати мене на цім дереві,— одказав Йоссар’ян. — Я сиджу тут від самого ранку.
— Ти краще злазь і скуштуй ось цієї штуки. Я хочу знати, як воно на твій смак. Це для мене дуже важливо.
Йоссар’ян заперечливо похитав головою. Він примостився, голий, на нижній гілці, тримаючись обіруч за гілляку над головою, і цього йому було досить. Майлові не лишалось нічого іншого, як ізнехотя обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незграбно, гучно сопів та кректав з натуги. Коли Майло врешті піднявся настільки, щоб перекинути ногу через гілку й перевести подих, вигляд він мав такий, наче його добряче пожувала корова. Кашкет перекрутився, з’їхав на потилицю і, певно, злетів би зовсім, якби Майло вчасно не схопив його за козирок. Краплі поту тремтіли прозорими перлинками на його рудих вусиках, а під очима наче надимались каламутні пухирці. Йоссар’ян збайдужіло позирав на нього. Майло боязко осідлав гілляку і, знайшовши рівновагу, сів і повернувся обличчям до Йоссар’яна. Потім видобув щось із кишені, розгорнув цигарковий папір і простяг Йоссар’янові темно-коричневу, м’яку на дотик кульку.
— Будь ласка, скуштуй і скажи, яке воно на смак. Я хочу подати це на обід.
— А що це таке? — запитав Йоссар’ян, вгризаючись у кульку зубами.
— Зефір «Бавовна в шоколаді», — пояснив Майло.
Йоссар’ян поперхнувся й виплюнув усе, що було в роті, прямо Майлові межи очі.
— Щоб ти подавився цим своїм лайном! — люто загорлав він. — Господи, ну і псих! Хоч би насіння повиймав!
— А ти скуштуй, як слід! — благав Майло. — Я не вірю, що його не можна їсти. Невже погане?
— Гірше нікуди, — запевнив його Йоссар’ян.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка на дурнів», після закриття браузера.