Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Листи забрала поліція, — пояснив він. — Я не зміг принести їх сюди. Але немає жодного сумніву, що вони свідчать про справжнє кохання. Проте я не бачу підстави пов’язувати їх із цією страшною подією, хіба те, що ця леді призначила Мак-Ферсону побачення.

— Але навряд чи воно було призначене на пляжі, де ви звичайно купаєтесь, — зауважив я.

— Так, це чиста випадковість, — зауважив він, — що з Мак-Ферсоном не було жодного учня.

— Невже справді випадковість?

Стекгерст замислено насупив брови.

— Їх усіх затримав Ян Мердок, — пояснив він. — Він запланував провести перед сніданком заняття з алгебри. Бідолаха страшенно засмучений тим, що сталося.

— Але ж вони, як мені відомо, не були друзями.

— Так, попервах не були. Та минув уже рік чи й більше, як Мердок заприязнився з Мак-Ферсоном, наскільки здатен із кимось заприязнитись. Він не дуже товариський чолов’яга.

— Так я й думав. Я пригадую вашу розповідь про скандал із тим песиком.

— Ну, це вже давно минулося.

— Але цей інцидент міг викликати мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що між ними була щира дружба.

— Добре, тоді поговоримо про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Це перша красуня в окрузі — так, справжня красуня, Холмсе, кого не спитаєш. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсонові, але й гадки не мав, щоб у них зайшло так далеко, як видно з листів.

— А хто вона така?

— Донька старого Тома Белламі, власника всіх човнів та купалень у Фулворті. Починав він простим рибалкою, а тепер забагатів. Допомагає йому в справах син, Вільям.

— Може, нам піти до Фулворта й побачитися з ними?

— Під яким приводом?

— Привід знайти неважко. Врешті-решт цей бідолаха не міг накласти на себе руки у такий страхітливий спосіб. Нагай, яким його відшмагали, тримала чиясь рука, якщо то справді був нагай. Коло Мак-Ферсонових знайомих у цій безлюдній місцині, звичайно ж, невелике. Тож звернімося до всіх його знайомих, і тоді ми напевно встановимо мотив убивства, а це в свою чергу виведе нас на злочинця.

Прогулянка через порослі духмяним чебрецем горби була б чудовою, якби наші думки не отруювала трагедія, свідками якої ми недавно стали. Село Фулворт лежить у невеликій заглибині, що півколом оточує затоку. Позаду небагатьох старомодних хаток на схилі виросло кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Он і «Гавань», як величає свою садибу Белламі. Отой будинок, що з башточкою вгорі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка починала з нічого, але... Отакої! Ви тільки гляньте!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік. Його високу, незграбну постать важко було не впізнати. То був Ян Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі.

— Привіт! — мовив Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса позирнув на нас своїми пильними чорними очима і вже хотів іти далі, але директор зупинив його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердокове обличчя спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий тільки під дахом школи. А в своїх особистих справах не зобов’язаний перед вами звітувати.

Після всього пережитого Стекгерстові нерви були напружені до краю. За якихось інших умов він, може, стримався б. Але тепер утратив самовладання.

— За нинішніх умов така відповідь — справжнісіньке зухвальство, містере Мердоку.

— Таке саме зухвальство, як і ваше запитання.

— Мені вже не вперше доводиться зносити ваші грубощі. Але цей випадок — останній. Зробіть ласку якнайшвидше підшукати собі інше місце.

— Що ж, згода. Сьогодні я втратив єдину людину, що якось розраджувала мене в цьому «Шпилі».

І Мердок рішуче попрямував далі, а Стекгерст люто дивився йому вслід.

— Яка нестерпна, неможлива людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило, що містер Ян Мердок скористався першим-ліпшим приводом, щоб зникнути з місця злочину. Мої неясні й туманні здогади почали прояснюватись. «Можливо, візит до родини Белламі проллє світло на цю пригоду», — подумалось мені. Стекгерст опанував себе, і ми пішли до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середнього віку з вогненно-рудою бородою. Він видався мені надзвичайно схвильованим — обличчя його стало ще червонішим за бороду.

— Ні, сер, я не хочу знати жодних подробиць. І мій син, — він показав на дужого молодика з важким, понурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — цілком зі мною згоден, що поведінка містера Мак-Ферсона ображала Мод. Так, сер, він жодного разу не вимовив слова «шлюб», хоча були й листи, й побачення, й багато такого іншого, чого ніхто з нас не схвалив би. Матері в неї немає, тож ми її єдині захисники. Ми вирішили...

Але подальші його слова урвала поява самої дівчини. Ніхто не став би заперечувати, що вона могла б бути окрасою будь-якого товариства. Хто б подумав, що така рідкісна квітка виросте на цьому ґрунті й у цьому повітрі? Я нечасто звертав увагу на жінок, але був певен, дивлячись на її витончене, чудове лице, що променилося рум’янцем, таким притаманним тутешнім вродливицям, що вона не залишить байдужим жодного юнака. Ось якою була дівчина, що відчинила двері й тепер з рішучим виглядом постала перед Гарольдом Стекгерстом.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — сказала вона. — Не бійтеся, я готова вислухати будь-які подробиці.

— Той ваш джентльмен уже все розповів нам, — пояснив батько.

— Немає жодних підстав уплутувати в цю історію мою сестру, — пробурчав молодик.

Сестра кинула на нього нищівний, гострий погляд.

— Це вже мені судити, Вільяме. Дозволь мені, будь ласка, поводитись, як я хочу. Зрозуміло, що тут скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти викрити вбивцю, то хоча б виконаю цим свій обов’язок перед покійним.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника стримано й зосереджено, довівши цим, що відзначається не лише красою, а й вольовим характером. Я назавжди запам’ятаю Мод Белламі як найгарнішу і найдивовижнішу з жінок. Вона, мабуть, уже знала, хто я такий, бо відразу обернулася до мене:

— Притягніть їх до суду, містере Холмсе. Хоч би хто вони були, мої симпатії на вашому боці.

Мені здалося, що, сказавши це, вона задерикувато позирнула на батька й брата.

— Дякую, — відповів я. — Я в таких справах дуже ціную жіночу інтуїцію. Але ви сказали «вони». Отже, ви гадаєте, що це справа рук не