Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

втіху й поховати тебе. Кіт сумно похитав головою.

— Лиш не давайте моє тіло черві на поталу, красно дякую. Я волію кремацію.

Джон Беллю походив з того старого, суворого й загартованого племені, що в п'ятдесяті роки перетяло неокраї прерії на волах. До того ще додався гарт дитячих літ, прожитих за часів, коли освоювалися нові землі.

— Щось не так ти живеш, Крістофере! Мені сором за тебе.

— Гульвіса розбещений, еге? — пирхнув Кіт. Старий тільки знизав плечима.

— Не коліть мене так очима, дядечку. Я б волів, щоб це було від гультяйства. Та мені тепер не до цього, нема часу.

— Що ж тоді з тобою?

— Перевтома.

Джон Беллю недовірливо зареготав.

— Невже? — Дядько знову зайшовся сміхом.

— Людина — породження середовища, — проголосив Кіт, показуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш ріденький і терпкий, як і оте ваше питво.

— Перевтома! — глузував дядько. — Таж ти за все своє життя й цента не заробив!

— Далебі, заробив, тільки не одержав. Коли хочете, я заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.

— Малюнки, що їх ніхто ніколи не купить, чи якісь інші дрібнички? Ти вмієш плавати?

— Було колись.

— А сидіти на коні?

— І цього скуштував.

Джон Беллю обурено чмихнув.

— Добре, що батько в могилі й не бачить тебе в усьому твоєму безпутстві. Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не хто! О! Він вигнав би з тебе оті мистецькі дурощі!

— Нічого не вдієте. Доба звиродніння, — зітхнув Кіт.

— Я міг би це зрозуміти й терпіти, — люто наступав дядько, — якби бачив у цьому хоч якийсь глузд. Але ти за своє життя й цента не заробив, ти не знаєш, як по-справжньому працюють.

— А гравюри, малюнки, віяла?.. — кволо захищався Кіт.

— Мазій ти й невдаха! Які картини ти намалював? Каламутні акварелі й потворні плакати? Хтось їх бачив коли-небудь, хоч тут, у Сан-Франціско?

— Ви забули. Одна моя картина висить і в залі цього клубу.

— Ота мазанина! А музика? Твоя люба дурненька матуся витрачала сотні на твою музичну освіту. І намарно. Ти не заробив і кількох доларів, хоча б акомпануючи десь у концерті. Пісеньки твої? Безглузде виття. Їх же ніхто не друкує, а співає хіба лиш купка блазнів, що граються в богему.

— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — лагідно докинув Кіт.

— Скільки ж ти заплатив за друк?

— Та лише дві сотні.

— А чого ти ще досягнув?

— Поставив п'єсу в літньому театрі.

— Що ти отримав за неї?

— Славу.

— Таж ти колись умів плавати, навіть поривався їздити верхи! — Джон Беллю рвучко стукнув склянкою об стіл. — На що ти здатний? Скільки на тебе пішло грошей, а ти навіть в університеті не грав у футбола. Не веслував. Не…

— Я вправлявся у боксі й фехтуванні. Трохи.

— Коли ти тренувався з боксу востаннє?

— Та в університеті ж. Але я славився неабияким відбуттям часу й відстані. Тільки мені бракувало…

— Кажи, кажи!

— Наполегливості.

— Тобто ти просто ледачий.

— Може, й так, але це не так прямо називалося.

— Мій батько, сер, а твій дід, старий Айзек Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.

— Кому? Вбитому?

— Ні, дідові твоєму, несосвітенний ти блазню. А ти в шістдесят дев'ять і комара не вб'єш.

— Не ті часи, дядечку. Тепер за вбивство запроторять до в'язниці.

— Твій батько промчав верхи сто вісімдесят п'ять миль без перепочинку й загнав троє коней.

— А тепер він проїхав би ці милі в затишному вагоні, ще й добре виспався б.

Старий скипів, але стримався й, немов одрубуючи кожне слово, запитав:

— Скільки це тобі років?

— Либонь, уже…

— Знаю. Двадцять сім. Було двадцять два, коли закінчив університет. П'ять років байдикував: мазюкав і бренькав. Тепер скажи, ради бога, ну який з тебе пожиток? У твоєму віці я мав лиш одну пару білизни. Я пас худобу в Колузі, був міцний, як скеля, і спати міг на голій скелі. Живився в'яленою яловичиною й ведмединою. В тобі сто шістдесят п'ять фунтів ваги, а я й тепер ще здоровіший, ніж ти. І можу одним замахом кулака повалити тебе з ніг.

— Щоб вихилити склянку коктейлю або слабенького чайку, сили великої не треба. Невже ви, дядечку, не бачите, що тепер не ті часи? Та й не виховувано мене так, як слід. Моя люба дурненька матуся…

Джон Беллю аж шарпнувся з гніву.

— … як ви самі зволили назвати її, надто пестила мене: кутала у вату й таке інше. Може, й не був би я тепер такий невдатний, якби ще підлітком скуштував отих гідних справжнього чоловіка забав, про які ви так розпинаєтеся… Дивуюся, чому ви ніколи не запросили мене з собою? Брали ж ви Гела й Роббі до Сієрри та Мексіки…

— Бо вважав тебе за мазунчика.

— Тож це ваша, дядечку, вина та моєї любої — гм — матусі. Як я міг сам собою загартуватися? І що ж мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та віял? Хіба я винен, що ніколи не працював у поті чола?

Старий глипнув на свого небожа, не криючи відрази. Така легковажність і розпещеність виводили його з рівноваги.

— Ну що ж, я саме лагоджуся в таку подорож. То, може, поїдеш?

— Трохи запізно, мушу сказати. А куди це?

— Гел з Робертом збираються до Клондайку. Я пообіцяв провести їх через перевал до озер, а потім повернуся…

Дядько не встиг доказати, бо зрадуваний Кіт зірвався з місця й схопив його за руку.

— Визволителю мій!

Джон Беллю вмить насторожився. Він аж ніяк не сподівався на згоду.

— Ти що, справді? — сказав він.

— Коли ми вирушаємо?

— Це буде нелегка подорож, і ти нам тільки завдаси клопоту.

— Ба ні. Я працюватиму. У «Хвилі» я навчився працювати.

— Кожен має узяти з собою припасу на цілий рік. Там буде така сила людей, що носіїв-індіян на всіх не стане. Гел і Роберт свій вантаж через перевал самі нестимуть. Я для того й їду, щоб допомогти їм. Отож і тобі доведеться те саме робити.

— Випробуйте мене!

— Тобі не знести такого тягаря.

— Коли ми вирушаємо?

— Завтра.

— Та не подумайте, дядечку, що це вплив вашої проповіді, — кинув Кіт на прощання. — Мені до скруту треба виїхати звідси, будь-куди, аби далі від О’Гари.

— Хто це О’Гара? Японець якийсь?

— Ні. Він ірландець. Такий собі рабовласник і мій найкращий приятель. Редактор і видавець «Хвилі». Гнобитель такий, що як схоче — мертвого примусить танцювати.

Того самого вечора Кіт написав О’Гарі: «Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі якого-небудь перодряпа замість