Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

— Годину тому Денис нарешті закінчив декодування даних з уцілілого бортового самописця. Запис цілісінький — жодної втраченої секунди.

— О-о! — Діана не знала, що її тішить більше: розшифрування розмови в пілотській кабіні чи те, що слідчий усупереч бажанню керівництва концерну «Аронов» ділиться з нею інформацією про розслідування. Вона намірилась запитати, чи надішле їй Марсель копію, коли раптом Даня, втомившись безуспішно боротись з маминою ногою, обурився, надувся, лупнув долонею по дверцятах і на все горло заголосив.

— А-а-а-а-а-а-а-а! Ня-я! Ня-я-а-а-а! — словом «ня» (ймовірно, скорочене від «кухня») він позначав керамічно-кришталевий вміст тумбочки.

— Цить! — цикнула Діана.

— Діано? — сторопіло зронив Марсель. — Це…

— Ня-я-а-а-а! А-а-а-а-а-аааа!!! — малюк уперся лобом у дверцята. По щоках текли великі краплі сліз.

— Це мій син! — виклично, з дражливою хрипотою на денці голосу рубанула вона, перекрикуючи Даню.

— У тебе є діти?! — француз був шокований.

«От козел, — зі злістю подумала Діана. — Усі чоловіки однакові. Усі вони, як… як…» — вона навіть слова не могла дібрати, щоб описати своє ставлення до чоловіків.

— Так, двоє! — Діана намагалась звучати впевнено, хоча голос усе одно кривило від образи. — А що?

— Та все о’кей. Просто це… так несподівано. Ти не казала мені.

Жінка раптом зрозуміла, що Марсель не засуджує її, не панікує, не хоче кидати трубку абощо. Він справді здивований. І вона зм’якшила тон:

— А ти не запитував.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!! — голосив Данило.

Діана не витримала і прибрала ногу: в ту хвилину розмова з Марселем була для неї важливішою. Рюмсання вмить обірвалося. Даня розчахнув дверцята, плюхнувся на попу і потягнув до себе величезну миску, на якій, вставлені одна в одну, стояло чотири чи п’ять каструль. Діана відвернулась, щоб не бачити, що він робить. Не можеш зарадити — краще не дивись.

— Я й подумати не міг, — примирливим тоном промимрив Марсель. — Двоє дітей. Це круто! — а потім запитав: — Син і дочка?

— Двоє хлопців. Двох і чотирьох років.

Чоловік зам’явся.

— То ти… заміжня?

— Ні, — збрехала Діана, кусаючи губу і червоніючи. — Їхній батько живе окремо.

— Пробач, якщо я бовкнув чи запитав щось зайве.

Діана не хотіла розвивати тему, а тому повернулась до того, про що вони розмовляли, коли заридав Данило:

— Ти перешлеш мені файл із розмовою?

— Так, — Марсель Лакруа відповів, не роздумуючи. — І не лише запис. Я скину тобі стенограму переговорів, її щойно завершили, але за це ти мусиш мені з дечим допомогти.

— Зроблю все, що зможу.

Каструлі, гуркочучи, посипались на підлогу; покришка з найменшої, якою увінчувалася вся конструкція, впала на ребро і покотилась, описуючи коло навкруг малюка. Даня наполохано йойкнув і зиркнув на маму, готуючись отримати на горіхи. Побачивши, що мама не відлипає від телефону, хлопчак щось пролепетав собі під ніс і, зрозумівши, що другого шансу може не бути, поліз углиб шафи.

— Чудово! У файлі, що я тобі вишлю, є моменти розмови, які не вдається розібрати через шум двигунів, шарудіння в кабіні тощо. На щастя, таких небагато. Крім того, у записі є фрази, які непогано чути, але які ми не можемо зрозуміти. Підозрюю, що Радислав у критичні хвилини несамохіть переходив на українську чи російську. Я хочу, щоб ти прослухала запис і всюди, де можеш, заповнила пробіли, зазначивши, що саме сказав пілот.

— А як же Денис?

— Полетів до Києва, щойно завершив декодування.

— Тоді скидай усе, — нетерпляче випалила Діана, — розпочну просто зараз.

— Уже надсилаю. Я обмежився кількома останніми хвилинами перед катастрофою. В АНТК розшифрування розмови отримають завтра зранку, тобто ти випереджаєш своїх керівників на цілих дванадцять годин.

Вона хотіла поцікавитись у Марселя, чи він уже слухав запис і, якщо так, то чи є в ньому відповіді на запитання, через які пересварились члени слідчої групи на нараді в штаб-квартирі ВЕА минулої п’ятниці, але вчасно здогадалась, що без інформації з фіксатора польотних даних запис буде неповним і його аналіз займе чимало часу. Попри це, вона згадала, що на початку розмови Лакруа говорив не про новину, а про новини, і запитала:

— А яка друга новина?

Марсель задоволено гмикнув, і Діана враз збагнула, що він скаже:

— Ротко опритомнів. Поки що пілот дуже слабкий, але йому дозволили перекинутись кількома словами з рідними. І він заговорив, Діано. Він цілу хвилину розмовляв із дружиною і дочками, які прилетіли з України. Ротко важкий, але при пам’яті, і доктор Бланкард каже, що тепер він обов’язково одужає.

48

Електронний лист від відправника m.lacroix@bea.aero прийшов на Діанин мейл за хвилину. До нього було прикріплено два документи: текстовий файл за назвою «1419.docx» і аудіофайл у форматі MP3 «flight_FC1419_last_2_minutes.mp3». Діана, відчуваючи, як усередині скипає суміш збудження і хвилювання, зберегла обидва на жорсткий диск.

Вона хотіла просто вже, не відкладаючи, прослухати аудіозапис останніх хвилин у кабіні «ААРОНа 44», проте розуміла, що хлопчаки не дадуть їй зосередитись. Даня встиг дістатися скляного посуду, до якого дивом не приклався Грубодупенко, а це вже було небезпечно. Знову зиркнувши на годинник, Діана вирішила почекати, поки хлопчаки вляжуться спати, і тільки після цього прослухати запис розмов у кабіні пілотів.

Чекати довелося довго. Спочатку Артем, у характері якого з нещодавна з’явилися свавілля і недитяча впертість, не схотів вечеряти. Даня гарно повечеряв, але навідріз відмовився вкладатися спати: звивався, як вуж, хвицався, як дикий мустанг, і верещав, наче мавпа, щойно Діана брала його на руки, щоб заколисати. Не показуючи, що всередині все аж кипить, Діана на якийсь час відчепилася від хлопців, сподіваючись, що вони втомляться і полягають самі. У той час вона спробувала відволіктись, зосередившись на приготуванні їжі, дивилася телевізор, намагалася розучувати з Данилом алфавіт, хоча нічого не допомагало — всі думки снували навколо двох файлів на комп’ютері. Її заклинило на записі, що надіслав Марсель Лакруа.

Зрештою терпець Діані урвався, і вона нагорлала на малих. Ледь не силоміць нагодувала Артема, вигнала його з-за комп’ютера й спровадила спати. Далі закутала меншенького, який не припиняв відчайдушного спротиву, у теплу ковдру, вимкнула світло у квартирі й усілась на диван заколисувати. Намертво стиснутий в обіймах, оточений непроглядною темрявою, Даня невдовзі здався і, востаннє ображено схлипнувши, затих.

«Основне тепер — не заснути самій», — думала Діана, заколисуючи притихле хлоп’я.