Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

до неї. Але було запізно. У вухах Цірі зашуміло, щось блиснуло. «Вдалося», — подумала вона з тріумфом.

Але відразу зрозуміла, що тріумф був передчасним. Зрозуміла, що чує люті крики та лайку. У фіаско винна була хіба зла, ворожа й паралізуюча аура того місця. Перенеслася, але недалеко. Лишилася в полі його зору — на протилежному кінці галереї. Недалеко від Бонгарта. Але поза досяжністю його рук та меча. Принаймні на якийсь час.

Цірі, переслідувана його гарчанням, розвернулася й побігла.

* * *

Вона пробігла довгим і широким коридором, за нею слідкували мертві погляди алебастрових канефор, що підтримували арки. Вона завернула раз, потім іще один. Хотіла обдурити та заплутати Бонгарта, але також ішла на звуки битви. Там, де б’ються, там її приятелі.

Вона увірвалася до великого круглого приміщення, посередині якого стояла на мармуровому цоколі статуя, що зображувала жінку із закритим обличчям, найпевніше — богиню. З приміщення виходили два коридори, обидва досить вузькі. Вона обрала перший-ліпший. Вочевидь, обрала погано.

— Дівка! — рикнув один із зарізяк. — Вона в нас!

Було їх надто багато, аби ризикувати боєм, навіть у вузькому коридорі. А Бонгарт уже, напевне, був близько. Цірі розвернулася й кинулася навтьоки. Увірвалася до зали з мармуровою богинею. І завмерла.

Перед нею стояв рицар із великим мечем, у чорному плащі та в шоломі, оздобленому крилами хижого птаха.

Місто палало. Вона чула ревіння вогню, бачила полум’я, відчувала дихання пожежі. У вуха билися іржання коней, крики тих, кого вбивали… Крила чорного птаха били повітря, затулили собою все… На допомогу!

«Цінтра, — подумала вона, приходячи до тями. — Острів Танедд. Він дотягнувся до мене аж сюди. Це демон. Мене впіймав демон, жахіття з моїх снів. Позаду Бонгарт, попереду він».

Було чутно крики й тупіт пахолків, що надбігали.

Рицар у шоломі з перами раптом зробив крок. Цірі переламала страх. Вишарпнула Ластівку з піхов.

— Ти мене не торкнешся!

Рицар знову зробив крок, і Цірі зі здивуванням помітила, що за його плащем криється світловолоса дівчина, озброєна кривою шаблею. Дівчина, наче рись, промайнула повз Цірі, ударом шаблі вклала на підлогу одного з пахолків. А чорний рицар — о диво — замість напасти на Цірі, потужним ударом розпластав другого зарізяку. Інші відступили до коридору.

Світловолоса дівчина кинулася до дверей, але не зуміла їх зачинити. Хоча грізно вертіла шаблею й верещала, пахолки випхали її з-під арки. Цірі помітила, як один дзиґнув її сулицею, побачила, як дівчина падає навколішки. Стрибнула, від вуха тнучи Ластівкою; з іншого боку, страхітливо січучи довгим мечем, підбігав Чорний Рицар. Світловолоса дівчина, усе ще стоячи на колінах, вихопила з-за пояса сокирку й кинула нею, поціливши одному із зарізяк просто в обличчя. Потім доскочила до дверей, зачинила їх, а рицар спустив засув.

— Уфф, — сказала дівчина. — Дуб і залізо! Поки вони через те прорубаються, трохи часу мине!

— Вони не стануть втрачати час, пошукають іншої дороги, — оцінив резонно Чорний Рицар, після чого раптом спохмурнів, побачивши штанину дівчини, що вже просякла кров’ю. Дівчина махнула рукою: мовляв, нічого.

— Тікаймо звідси. — Рицар зняв шолом, глянув на Цірі. — Я Кагір Мавр Диффрин, син Келлаха. Прибув я разом із Ґеральтом. На твій порятунок, Цірі. Знаю, що це неймовірно.

— Бачила я більш неймовірне, — буркнула Цірі. — Далекий ти шлях подолав… Кагіре… Де Ґеральт?

Він дивився на неї. Вона пам’ятала його очі з Танедду. Темно-сині та м’які, наче атлас. Красиві.

— Рятує чародійку, — відповів він. — Ту…

— Йеннефер. Ходімо.

— Так! — сказала світловолоса, затягуючи імпровізовану пов’язку на стегні. — Треба ко́пнути ще кілька дуп! За тітоньку!

— Ходімо, — повторив рицар.

Але було запізно.

— Тікайте, — прошепотіла Цірі, побачивши, хто наближається коридором. — Це втілений диявол. Але він хоче тільки мене. Вас він не буде переслідувати… Біжіть… Допоможіть Ґеральтові…

Кагір покрутив головою.

— Цірі, — сказав лагідно. — Я дивуюся тому, що ти говориш. Я їхав на кінець світу, аби тебе знайти, урятувати й захистити. А ти бажаєш, аби я зараз утік?

— Ти не знаєш, із ким маєш справу.

Кагір підтягнув рукавички, здер плащ, обкрутив його навколо лівої руки. Махнув мечем, крутнув ним, аж зафуркотіло.

— Зараз дізнаюся.

Бонгарт, помітивши всю їхню трійцю, затримався. Але лише на мить.

— Ага! — сказав. — Підмога прибула? Твої товариші, відьмачко? Добре. Двома більше, двома менше. Ніякої різниці.

Цірі раптом відчула прозріння.

— Прощайся з життям, Бонгарт! — крикнула. — Це твій кінець! Натрапила коса на камінь!

Певно, перебрала — він зловив фальш у її голосі. Затримався, глянув підозріло.

— Відьмак? Справді?

Кагір крутнув мечем, стаючи в стійку. Бонгарт ані здригнувся.

— А молодші, ніж мені здавалося, чаклунці до смаку, — просичав. — Глянь-но, юначе, сюди.

Розвів комір сорочки. У кулаці його блиснули срібні медальйони. Кіт, грифон та вовк.

— Якщо ти насправді є відьмаком, — заскреготів зубами, — то знай, що твій власний знахарський амулет зараз оздобить мою колекцію. Якщо ти не відьмак, то будеш трупом раніше, ніж встигнеш моргнути. Тому мудро було б тобі зійти мені зі шляху й утекти, де дідько сидить. Я хочу оту дівку, до тебе претензій у мене немає.

— Побалакати ти мастак, — спокійно сказав Кагір, крутячи вістрям. — Перевіримо, чи тільки побалакати. Ангулемо, Цірі. Тікайте!

— Кагіре…

— Біжіть, — виправився він, — на допомогу Ґеральтові.

Вони побігли. Цірі підтримувала Ангулему, яка шкутильгала.

— Ти сам цього хотів, — Бонгарт примружив вицвілі очі, зробив крок, крутячи мечем.

— Я сам цього хотів? — повторив глухо Кагір Мавр Диффрин еп Келлах. — Ні. Так хоче призначення!

Вони скочили один до одного, зійшлися швидко, оточили себе диким танцем клинків. Коридор наповнився брязкотом заліза, від якого, здавалося, тремтять і хилитаються мармурові барельєфи.

— А ти непоганий, — вигарчав Бонгарт, коли вони розчепилися. — Непоганий ти, юначе. Але ніякий не відьмак, мала змія мене обдурила. Ти вже труп. Готуйся до смерті.

— Побалакати ти мастак.

Кагір глибоко вдихнув. Бій переконав його, що з риб’ячооким шансу він не має. Тип був для нього надто швидкий і сильний. Єдиний шанс був у тому, що той поспішав, аби переслідувати Цірі. І явно нервувався.

Бонгарт атакував знову. Кагір парирував удар, зігнувся, стрибнув, схопив супротивника за пояс, пхнув на стіну, гепнув коліном у пах. Бонгарт схопив його за обличчя, із силою вдарив руків’ям у скроню, раз, другий, третій. Третій удар Кагіра відкинув. Він побачив блиск клинка. Парирував рефлекторно.

Надто повільно.

* * *

Традиція роду Диффринів суворо вимагала того, щоб над покладеним у замковій зброярні тілом полеглого родича всі чоловіки роду відправляли всенощний та вседенний мовчазний почет. Жінки, зібрані у віддаленому крилі замку, аби не перешкоджати чоловікам, не