Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

— Гм, — задумався Арсен. — Дивно… Невже… — Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому мозок — невже то був Сафар–бей? Але ж ні, це неможливо…

Тоді хто ж? Більше нікому… Безперечно, Сафар–бей!

Мабуть, розкололася, роздвоїлася його яничарська душа, збурилася і завихрилася совість — і в серце все наполегливіше, все настирливіше застукало давно призабуте, а тепер силою обставин відроджене ім’я — Ненко. І воно поволі почало входити в його свідомість, як друге «я». Чи ж коли–небудь переважить і витіснить воно ненависне ім’я — Сафар–бей?

7

Гайдуки намагалися втекти від спагії Гаміда і півдня петляли по міжгір’ях і таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку переслідував загін Младена і наздогнав в урочищі Джемдендере.

Тут розгорівся бій. Гайдуки засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь–що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх людей у наступ, незважаючи на втрати.

Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдуки набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.

— Алла! Алла! — ревіли страхітливо роззявлені роти.

— До шабель, другарі! — пролунав голос воєводи Младена. — Не осоромимо землі болгарської! До шабель!

Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним пішли Драган і Арсен. Всі гайдуки, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.

Дві лавини зустрілися в похмурій кам’янистій ущелині. Заскреготала криця — впали перші вбиті. Чулися поодинокі вигуки бійців та стогони поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові.

У гайдуків виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, — перший мав вістрям Младена, Арсена і Драгана, другий — Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.

— Згинь до дзябла! — гримів його голос. — Пся крев!

Свистіла шабля — і поляк просувався на один крок наперед.

— Го, го, лайдаку, а ти що за єден! — звернувся він до нового ворога, що напав на нього. — Звідкіля узявся, скурвий сину! Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..

Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, — і з висоти свого зросту окидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.

Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим спагією легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.

Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров’ю, корчилися під ногами у бійців.

Арсен і Драган пильно оберігали Младена.

Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» — кинувся на гайдуцького ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Арсен прикінчив нападника. Та тепер усі вороги побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.

Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдукам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар–бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу–ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.

Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.

— Драгане, накажи винести поранених у безпечне місце, — кинув через плече Младен. — Хай Златка і Якуб супроводять їх!

Драган вийшов з бою.

Арсен мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдуками, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.

Один спагія, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч–на–віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Арсен не дав упасти — встиг підхопити попід руки, та в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдуки зразу ж заступили його, а Арсен виніс у тил.

На крик підбіг Драган.

— Яке нещастя! — схопився він за голову. — Швидко до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала плече, а шабля розпанахала бік.

Якуб наклав тугі пов’язки, Златка зі слізьми на очах підтримувала батькову голову.

Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

— Як там? — спитав кволо.

— Тримаються, — відповів Арсен коротко.

— Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив чети з бою! Досить ми поклали ворогів! — Воєвода замовк, зціпивши зуби.

Його посадили в сідло. Златка сіла на другого коня, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

— Рушайте, — сказав Арсен. — Ми наздоженемо вас.

Звістка про поранення Младена миттю поширилася між гайдуками. Кожен з них ще чинив опір ворогові, та бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Арсен помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдуків, і те, що крок за кроком гайдуцька лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох спагіїв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

— Драгане, виводь загін з бою, — шепнув Арсен молодому байрактарові. — Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

Бій ущухав. Гайдуки поволі відходили, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе помилився. Хоча вони й не кидалися в рукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з