Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 19.4

Та, з іншого боку, спіймавши щура, вони точно дізнаються більше. Тепер, коли Орлов знає про те, що ту їхню розмову підслухали, і втік, навряд здобута мною інформація бодай на щось згодиться.

Шкода, звісно. Тільки усе зіпсувала…

Та хто ж знав, що в нього вистачить нахабства не лише увійти до мого номеру без запрошення, а й полізти в мою зачіску?

Щоправда, враховуючи його репутацію, я мала б це передбачити. Або ж взагалі не лізти, і дати тій красуні самостійно окрутити Орлова. Та зараз вже нічого не поробиш, тож марно і гадати.

— Вибач. Я не хотів тебе засмучувати та турбувати, тож ми з Мироном вирішили нічого не казати.

— Я засмучена не через це, — зупинила його я, а тоді виправилася:— Вірніше, через це теж, звісно. Було б дивно, якби я такому раділа, проте, якби та шпилька не випала…

На мить він відсторонився від мене, серйозно дивлячись на мене.

— Це не твоя провина.

Я похитала головою. Знала, що він так скаже. Проте була майже впевнена в тому, що ані Мирон, ані інші його колеги з цим не погодяться. Усе йшло доволі непогано, поки мене не викрили.

Артур, ніби прочитавши мої думки, не хотів заспокоюватися. Він обхопив моє обличчя руками, й проказав:

— Послухай, ти не винувата у тому, що сталося. Ти вчинила дуже хоробро, погодившись брати участь у цьому дурному плані. Ти зробила усе як слід. Це ми не передбачили такий перебіг подій. Ми не втрутилися вчасно. Якщо шукаєш винних, то це ми з Мироном, та інші агенти. Це ми поставили твоє життя під загрозу. Двічі. Це ми тебе підвели.

Я закусила губу, відчуваючи, як груди відлунюють знайомим теплом, посміхнулася та, тихо сміючись, знову похитала головою. А тоді спитала:

— Як тобі це вдається?

— Що? — спантеличено перепитав Артур.

— Причаровувати мене.

Це була правда. Вже вкотре те, що він казав, сягало мого серця. Моєї душі.

Артур ніби знав, що мені треба почути. Знав, як до мене дотягнутися, навіть коли це здавалося неможливим.

Якусь мить він здивовано дивився на мене, ніби бачив вперше, а тоді раптом посміхнувся, й запитав:

— То я тебе причаровую? — промуркотів Артур, згрібаючи мене в обійми.

— Здається я саме так і сказала, — мовила я з усмішкою, обіймаючи його за шию, а тоді, не вагаючись додала: — Мабуть саме тому я в тебе і закохалася.

Так, це було вперше, коли я ось так вголос визнала свої почуття до нього, і я це чудово усвідомлювала.

Промовити таке завжди ризиково. Адже, хай як можна бути впевненою у взаємній симпатії, неможливо читати чужі думки. Люди часто помиляються у власних судженнях, а про те, що стосується чужих, годі і казати.

Втім, я не боялася. Після усього, що сталося, це було б якось дивно, та й по-дитячому. В нашому житті і без того було достатньо проблем, інтриг та таємниць. Бодай в чомусь я воліла бути щирою.

Артур ледь помітно відкрив рота, не зумівши приховати розгубленості, а тоді всміхнувся, й притулився своїм лобом до мого.

— Я теж тебе кохаю.

— За мій удар коліном? — жартома спитала я, і він захихотів. Його тихий сміх відізвався приємною вібрацією в моїх грудях.

— Так, і за це також. І за твоє почуття гумору. За твою сміливість. За твою доброту та відчуття справедливості. Кожна твоя риса робить тебе неймовірною людиною. В тебе просто неможливо не закохатися.

— Тож… — я виразно вигнула брову, — Ти більше не шкодуєш про те, що тоді запропонував мені роботу?

Цього разу Артур не квапився з відповіддю та не посміхався. Він був цілком серйозним.

Він важко зітхнув, дивлячись на мене з ніжністю, сумом та почуттям провини.

— Я шкодую через ті неприємності, що спіткали тебе через мене. Шкодую, що не відмовив тебе від допомоги Мирону, і що ти постраждала. Шкодую, що не був з тобою цілком чесним від самого початку. Проте чи шкодую я про те, що врешті вліз в твоє життя? Ні. Я егоїст, бо, навіть усвідомлюючи те, що твоє життя без мене було б кращим та безпечнішим, однаково зробив би це, навіть якби знав, як все буде, наперед. Я на тебе не заслуговую, та однаково пішов би на все, щоб ми були разом.

— Що ж… Значить мені пощастило, що ти в мене такий неідеальний, — м’яко посміхнулася я, торкаючись долонею його неголеної щоки, й раптом виявила, що навіть цей недолік мені до душі.

Це була особлива мить. Мить абсолютного прийняття. Ніби та сцена в кіно, де герої нарешті усвідомлюють, що мають бути разом.

Та, коли я потягнулася до Артура, збираючись поцілуватися, двері в палату раптом відчинилися без стуку, й в нього увійшов (чи правильніше сказати влетів?) Мирон.

Він важко дихав, та й в цілому, попри звично похмурий вираз обличчя, був незвично схвильований.

— Вибачте, що перервав романтичну мить, але дещо сталося.

Ми миттю підхопилися, чекаючи подробиць, хоч і не соромилися того, за чим він нас застукав. Врешті, це не ми увірвалися до нього без стуку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍