Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 19.3

Чекати мені зовсім не хотілося, втім, сперечатися було марно. Вони вже усе вирішили.

Мабуть, вони гадали, що зараз мене краще зайвий раз не хвилювати, проте це мало зворотню дію: я запевнила себе у тому, що новини кепські. Незнання гризло мене. Не давало мені спокою, ніби комариний укус на п’ятці.

Щоправда, маю віддати Артурові належне: він дуже старався мене відволікати.

Ми багато обіймалися й цілувалися, наскільки це дозволяв набридливий катетер в моїй руці (ну не люблю я, коли з мене стирчить голка!). З дозволу лікаря, він приніс мені не лише попити, а й поїсти.

Що ж до моїх травм… Могло бути і гірше.

На щастя, обійшлися без операції, та без крововиливу. Звісно, головний біль та біль у грудях від цього нікуди не поділися, та це означало, що незабаром я зможу забратися звідси, а це, безперечно, великий плюс.

Раніше мені ніколи не доводилося лежати у лікарні, і, відверто кажучи, я воліла б ніколи не мати цього досвіду. Нехай в мене вже і нема такого страху перед голками та лікарями, як у дитинстві.

Світло в моїй палаті все ж притлумили, за що окрема дяка лікарю. А от розваг було небагато — від екранів на певний час довелося відмовити, тож перелянути якийсь фільм чи серіал ми не могли. Фізичну активність лікар теж наказав звести до мінімума, принаймні на кілька днів. І, врешті-решт, я витягнула з Артура подробиці про те, що сталося.

Як виявилося, щойно мій “супровід” запідозрив про те, що нас переслідують, про це повідомили Мирону, і той терпіново викликав групу перехоплення нам назустріч.

Звісно, їм знадобився час, щоб дістатися нас. Нехай вони їхали й не з Харкова, а з іншого місця, куди мене планували відвезти, перш ніж ми потрапили у пастку. А ще якось оминути фури. Проте вони з’явилися там невдовзі після аварії.

На жаль, Орлову вдалося втекти.

Мирон, Артур та і я також були впевнені у тому, що усе це і було зроблено задля його втечі. Ймовірно втрутився хтось з його партнерів. Хтось, хто мав підстави вважати, що Орлов нашкодить йому набагато сильніше, знаходячись в руках у спецслужб. Хтось, на кого в нього був серйозний компромат. І цей хтось був досить впливовий, щоб так швидко організувати та реалізувати план його порятунку.

От тільки я мала сумніви, що хтось здатен зробити це в такий короткий срок.

Відправити одного, двох, навіть п’ятьох посіпак — це, звісно, дрібниці. Я була майже впевнена у тому, що на це здатен будь-хто з тієї прокуреної кімнати. А от пригнати фури й залишити їх…

Ще й враховуючи те, що вони виявилися вкраденими.

Він ніби знав про те, що це станеться.

Невже серед колег та підлеглих Мирона є щур?

Я подивилася просто в очі Артура, збираючись поділитися своїми думками, та ледве встигла відкрити рота, як він похитав головою та самими губами беззвучно промовив:

“Не варто”.

Я здивовано здійняла брову, й кинула погляд у бік дверей. А тоді так само мовчки, одними губами, спитала:

“Гадаєш нас можуть підслуховувати?”

Артур кивнув, і моє серце пропустило удар. А я вже наївно сподівалася, що усе закінчилося...

З моїх грудей зірвалося важке, сповнене втоми зітхання.

Спочатку ми ледь не загинули у підлаштованій аварії, тепер Орлов втік, а у спецслужбі, ймовірно, ворог. А ще, мов вишенька на торті, в моїй палаті, скоріш за все, небезпечно.

Вечірка триває… Навіть попри бажання господаря квартири.

Впіймавши тривогу в моїх очах, Артур обійняв мене, притискаючи до себе ближче, й зариваючись носом у моє волосся.

— Усе буде гаразд. Я поруч.

— Мирон знає? — ледь чутно прошепотіла я, й він кивнув.

— Ми обговорювали це, поки їхали за тобою. Надто багато збігів. І це вже не вперше, коли ми підозрюємо витік інформації.

— Є ідеї хто це може бути?

— Ми над цим працюємо. Невдовзі ми вирахуємо щура. Але нам потрібен час. А його в нас може не бути.

Артур помітно нервував, хоч і тримався рішуче. Його видавало серцебиття і насуплені брови. Та я цілком могла його зрозуміти. Одна справа — знати, що ви боретеся проти багатих впливових виродків, здатних викручуватися, мов вуж на пательні. Та зовсім інше — підозрювати, що серед “своїх” є зрадник, що грає цим покидькам на руку.

Я гадки не мала наскільки Артур був близький з іншими колегами, крім Мирона, та, якби була на його місці, навряд зраділа б від такої новини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍