Люко Дашвар - Ініціація

Ромчине життя, тож має повне право його калічити! Але для того вам із татом довелося віддати більше, ніж планували. Так? Я компенсую, — настирливо намагаюся усучити мамі бакси.

— Меланіє. Хіба ми з татом користуємося арифметичними розрахунками, коли думаємо, чим можемо допомогти вам? — мама кладе бакси на стіл, на нейтральну територію: ні мені, ні собі.

— Чому б ні? Хоч бачитимемо точки відліку.

Мама не зважає. Мама — суцільний нерв, а я не можу зрозуміти, що саме так тривожить її в мені. І пацієнти не швендяють, як колись. Може, приватні прийоми накрилися і мамі так бракує пацієнтів, що вирішила попрактикуватися на мені? Шкода! Я так сподівалася перетнутися тут із провінційною псевдолесбіянкою, яка брехала мамі, що завітає на психотерапевтичний сеанс зі своєю подругою.

— Куди поділися твої пацієнти, мамо? Порозбігалися? — питаю нахабно. І так соромно. Чому ж не стала хоч на крихту милосерднішою до мами? Звинувачую її в тому, що вкотре моє життя летить шкереберть?

— Тепер я веду приватні прийоми не вдома, — відказує мама. — Орендую кабінет у медичному центрі поблизу Золотих Воріт.

— Чому?

— Хочу, щоби твоя кімната знову стала тільки твоєю, доню. Годі тобі спати на дивані у вітальні.

— Господи, це ж смішно, мамо! Невже ти думаєш, я тут затримаюся надовго?

— Чому ні? Ми з татом і Ромою обговорювали деякі загальносімейні варіанти. На жаль, без тебе, бо ти була недосяжною. Але вирішувати без тебе нічого не збиралися.

Ще одна новина! Сім’я згуртовується, об’єднується? Бере на себе право вирішувати мою долю без мене? Не цікаво!

— Не цікаво! — відрізаю.

— Чому? — Мама не здається, додає обережно: — Можемо поговорити.

— Восени! — язик поперед думок. — Давай дочекаємося осені, мамо! Тоді і поговоримо.

— Що зміниться восени?

— Вичерпається строк актуальності одного якоря, — відповідаю зрозумілою для мами мовою, і ніби прозріння: так і є.

— Щось на кшталт історії зі «щасливими побажаннями» з безпрограшної лотереї? — уточнює вона.

То був реальний треш. До мами на прийом прийшла перелякана жінка. Тремтіла, плакала: я помру тепер, але маю хоч комусь розповісти, що зі мною сталося! І з’ясувалося, що деякий час тому жінка купувала кухонні рушники в магазині великої торгівельної міжнародної мережі, яка взяла за приклад ідеї IKEA, позиціонувала себе, як близька до IKEA, та все ж не нагадувала IKEA, бо шведи б не додумалися впарювати покупцям разом зі своїми товарами сумнівні побажання, а саме це з жінкою і сталося. Розплатилася за рушники, вже намірилася йти до виходу, та продавчиня показала на круглий акваріум, заповнений скрученими папірцями. «Прошу! Візьміть участь у нашій безпрограшній лотереї!» — вигукнула весело. І уточнила: якщо жінка не виграє щось цілком матеріальне, то отримає щасливе побажання. Жінка витягнула папірець, розгорнула його й прочитала вголос: «Рівно за три місяці, три тижні і три дні ваше життя зміниться назавжди». «Боже мій! — перелякалася ошелешена продавчиня. — Вибачте! То, певно, якась помилка! Чи провокація конкурентів! Чи… креатив! Бо, якщо вдуматися, мова може йти і про гарні зміни. Які… назавжди?! Господи, як страшно!» Жінка була не зі слабких, не із забобонних. Викинула папірець і наказала собі забути про зловісне передбачення. Та в мізках закарбувалася дата покупки. І мимоволі жінка почала відлік відведених їй трьох місяців трьох тижнів і трьох днів до фатальної дати. До мами прийшла за три дні до години «Х»: виснажена морально і фізично, безпорадна, спустошена. «Усе розумію, — казала, — що той папірець — профанація, ідіотизм! Результат роботи дебілів! Але нічого не можу вдіяти: ніяк не йде з голови. Я проаналізувала ймовірність будь-яких подій, які можуть назавжди змінити моє життя, і перелякалася ще більше, бо назавжди — це тільки одне: смерть! А в мене сім’я: чоловік, діти. І я розумію, що для мене краще померти самій, тільки б моє життя не змінила назавжди смерть моїх близьких, моєї сім’ї. Я вже відчуваю, що помираю. Мені важко ходити, у голові паморочиться. Я реально помираю». Про сім’ю насамперед мама і запитала: рідні ж не в курсі «щасливого побажання»? Жінка хитнула головою: ні. Вона таки була не зі слабких. Моя мама теж не зі слабких, але перед нею, як на мене, стояло завдання, що не мало вирішення, бо, що б не порадила бідасі, у разі трагедії почувалась би винуватою. Та мамі вистачило духу сказати жінці, що думає. Прямим текстом, у лоба, без медичних термінів, типу психосоматика, рівень навіюваності, є ефективні препарати, таке інше. «Ви прийшли до мене. Моя пацієнтка — ви. Я рятуватиму вас, щоби вам вистачило сил і надалі любити свою сім’ю». І не додала: любити, що б не сталося з вашою сім’єю. На три дні мама зникла з власної сім’ї. Фізично вона нікуди не ділася, та три дні поспіль вона знай говорила і говорила з жінкою по мобільному, а на третій день пішла до неї, бо, як потім пояснювала, раніше йти не мало сенсу. Година «Х» мала наблизитися впритул. Жінка реально помирала: не мала сил підвестися, ледве дихала, навколо неї тремтіли діти, чоловік. Мама спитала жінку: о котрій годині вона витягла з акваріума «щасливе побажання», адже вона не могла цього забути. Та жінка не пам’ятала: вдень, а о котрій саме… Мама сказала, що уточнила: розбитий акваріум прибрали о 12:30, бо того дня рівно о 12:30 неуважний покупець штовхонув його ліктем і дурну забаву довелося на деякий час припинити. «А зараз майже третя дня, — сказала мама. — Година “Х” минула». І додала, що жінчині діти хочуть їсти. І ніхто не помер. Хоча ніхто і не покарав недоумків із великої міжнародної торгівельної мережі. І акваріум їхній не розбивався. Певно, і досі дарує «щасливі побажання».

Згадую свій сон, усі події якого сконцентрувалися в літі.

— Так, — відповідаю мамі. — Щось на кшталт історії зі «щасливими побажаннями». Мій власний якір. Клаптик паперу з чітким визначенням сезону. Хай уже мине літо. Хочу осені.

До осені — кілька тижнів. Якось перекантуюся, протримаюся до першого вересня в стані нерухомості-бездумності-бездіяльності, і першого дня осені, певно, нап’юся дорогого алкоголю, бо сон відпустить. Відпустить і зникне, термін його актуальності вичерпається, і, що б не означав, не стану більше мордуватися, намагаючись розшифрувати його, не встряватиму заради того в сумнівні забави. Маю для того реальну підказку, натяк, вагою в життя: Герман помер.