КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Сучасні амазонки, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

27 років тому…

    Тоді, сучасні амазонки  жили у готелі на лівому березі Києва, близько до піщаних пляжів. Тоді ж, вони жили втрьох в кімнаті.

    Рано-вранці, щойно зійшло Сонце, дві юні сучасні амазонки спробували розбудити свою третю подругу.

   - Вітсепіться, я фочу спати! – Сонно пробурмотіла Марина Бджола.

   - Ти так все своє життя проспиш, - смикнула за руку подругу Уляна Груша. – Пішли до Дніпра! Зараз там нікого не буде!

  -  Фотра готина? – Уточнила Марина, розплющуючи праве око.

   - Світанок, - красуня Марта була лаконічною.

   - Фи фдфох втратили глузд! Саме зараз – час водяників! – Розплющила й ліве око Марина. – Розлютите їх, і вони вас втоплять!

   - Водяників не існує, - заперечила Уляна. – Це все вигадки, щоб малі діти не втопилися. То, ти не йдеш?

   - Це ви з Мартою – жайворонки, а я – сова. Тож відчепіться.

   - Сама собі будеш винна, коли ми зустрінемо гарних хлопців, що теж полюбляють плавати вранці, - повідомила Марта. І вони вдвох з Уляною рушили на пляж.

   Марта плескалася біля берега, а Уляна, яка добре плавала, заплила доволі далеко. Тут було чудово: світанкове Сонце дарувало надію на новий чудовий, сповнений пригод та тепла новий день. А також золотило дерева та дахи церков, що їх можна було побачити на правому березі української столиці. На жаль, звідси не було видно улюблений Михайлівський Собор Уляни, який лише дивом не зруйнували за совєтів.

     Але чарівним краєвидом Уляна насолоджувалася недовго. Дівчина відчула, що, або її ногу звела судома, або, як і казала Марина, її схопив за ногу водяник.

   Уляна спробувала вирвати свою ногу з лап підступного річного чудовиська, але воно  міцно її тримало. Його дотики були дуже неприємні, адже нагадували, як ногою ковзає туди-сюди поліетиленовий пакет.

    Дівчина відчула, що цей неприємний дотик затягує її униз. Вона почала сильніше працювати руками. Але і істота, що тягнула її під воду, почала тягнути сильніше. Уляна покликала Марту, але та вже вилізла з води та витирала своє гарне струнке тіло, не чуючи криків подруги.

   За декілька, сповнених жаху митей, Уляна почала прощатися зі своїм життям, адже річкова вода вже торкалася її ніздрів. І тут – сплеск поруч.

     За пів миті, дівчина побачила біля себе людину, ймовірно хлопця, що, немов бегемот, частково занурив своє обличчя у воду. Його гарні очі дивилися на неї із жахом так, ніби вона була примарою.

   Ще за пів миті, обличчя зникло. Уляна вже подумала, що у неї передсмертні марення. Але біля неї унизу завирувала вода. А тоді… жахлива слизька лапа водяника відпустила її ногу.

   - Перевернися на спину, - з-під води винирнуло обличчя гарного хлопця з тими самими переляканими очима, - я потягну тебе до берега, - сказав він. Дівчині здалося, що у нього був легкий акцент. Вона кивнула, бо справді відчувала втому після боротьби із водяником.

    Марта, яка знала, що Уляна запливає далеко, накладала макіяж. Вирішивши, що краще очі вже не зробиш, вона поглянула на подругу і уронила дзеркальце. За три метри від піщаного пляжу, незнайомий красень тримав на руках Уляну. І вони щасливо посміхалися один одному.

   - Що трапилося? – Підскочила Марта, яка не могла збагнути, що відбувається. Але точно знала, що зараз цей приголомшливий юнак подивиться на неї, Марту і назавжди забуде про Уляну.

   - Мене за ногу схопив водяник, - повідомила Уляна. – Можете поставити мене, - посміхнулася вона хлопцю. Той фиркнув.

   - Не кажіть дурниць, панно. Водяники не топлять людей. Це була одна з тих дивних сумок, які так люблять кидати у воду туристи, разом з іншим сміттям.

  - О, - знітилася панна Груша. – То мене ледь не втопив пластиковий пакет?

  - Зосередься на тому, що ти жива-здорова, - посміхнувся, такою гарною посмішкою хлопець, що у обох дівчат шкірою забігали мурахи. – Я – Пилип, - він простягнув праву руку.

  - Уляна, - почервоніла та простягнула праву руку Уляна. – Я тобі вдячна, що ти мене врятував, бо я б точно втопилася. На знак вдячності, я запрошую тебе до кафе, там продають смажену картоплю та карасів, або карпів.

   - Не можу їсти річну рибу, - смикнувся хлопець. – Але, - весело додав він, - я із задоволенням з’їм картоплю.

   - У кафе «Затишок» подають смажені курячі ніжки, - повідомила Марта, привертаючи до себе увагу. – Можна піти туди.

   - О, - повернулася зі своїх марень Уляна. Вона зрозуміла, що зараз Пилип переключиться на її красуню-подругу. – Це моя подруга – Марта.

   - Приємно познайомитися, - вклонився Пилип. – Мені все одно куди йти, - посміхнувся він Уляні, - аби лише з тобою.

    Дівчата на таке не очікували…

 

    У печері, за прозорою печаткою, ходив туди-сюди розлючений злий дух жіночої статі. Вона була у довгій сукні, з довгими рукавами та, час від часу, завивала, гарчала та кидала потужні хвилі магії, але все одно не могла розбити ту потужну прозору магічну печатку.

   Через деякий час, до печери увійшла жіноча постать у довгому старовинному плащі з каптуром та у масці, що залишилася від минулорічної епідемії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍