Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Пенсі схлипує і спішно затискає собі рот, щоб не розбудити пораненого, щоб не дивитися йому в очі. Більше перебувати в наметі вона не може і швидше шкутильгає, майже вискакує на одній нозі назовні.

— Ти жива! — Пенсі не встигає зрозуміти що і як, хто її хапає за руки, за плечі, за голову... Але виявляється, це до неї кидається мама. Вона ж міцно притискає її, розгублену і сповнену жаху, до грудей. — Дівчинко моя, я так злякалася! Так злякалася!

Пенсі ніколи ще не бачила маму такою. Запізніле розуміння приходить до неї: смілива й сильна мама дуже сумуватиме, якщо Пенсі не повернеться. Так само, як сумуватимуть батьки і вчителі тих, хто сьогодні замість першої ліцензії отримав каліцтва, а то й зовсім... Тож вона сильніше стискає мамині плечі, втуляється обличчям в її волосся і шапку, що пахне багаттям, і затихає. Вона цінує це занепокоєння, цей страх і розпач, що бачить в маминих очах, і розуміє, що це і є любов. Турбота — це і є любов.

— Дякую, що ти жива!

— Краще б ти помер!

Мама здригається, відсторонюється і нібито прикриває Пенсі від того, що відбувається за їхніми спинами.

— Ти — нікчемний виродок! Ти повинен був захистити його! — кричить масивний чорнявий чоловік і трясе за комір похмурого підлітка. Пенсі впізнає того дивного, небезпечного хлопця, який ще в союзному домі поводився як охоронець. Його ноги майже не торкаються землі, голова мотається туди-сюди, але він мовчить. Наступної миті чоловік відпускає — майже кидає — його на землю.

— Але Даріс сам пішов уперед, — бурмоче хлопець. — Я не міг нічого...

— Даріс тепер не зможе стати мисливцем. І ти в тому винний! Ти мав кинутися чудовиську в пащу і врятувати його! — важкий кулак опускається на вилицю підлітка, що байдуже сидить на землі, і відкидає його в сніг.

— Тонноре, що ти робиш?! — до чоловіка підбігають кілька мисливців і утримують його за руки.

— Що роблю? — обурюється він і відходить від хлопця. — Караю цього нікчему, який дарма їсть свій хліб! Я довірив йому свого сина, а він...

— Ти сам відпустив свого сина на цей іспит і дав йому дозвіл на полювання, Тонноре. Ти вважав, що він готовий до цієї роботи, — Пенсі обертається і бачить того самого Лоухі Каравера. Старий чоловік здається їй сумним і співчутливим, але його погляд чіпко стежить за всіма. І Пенсі ховає обличчя в комір маминої куртки: а раптом цей Щасливець прочитає, що це вона в усьому винна, це вона своїми руками прорізала діру у захисті.

— Він більше не може бути мисливцем, Каравере! Ти думаєш, я цього хотів? А ти сам хотів би бачити, як мучиться твоя дитина?! — мисливець Тоннор знаходить собі нову мішень, швидким кроком опиняється біля Каравера і хапає його за куртку.

— Не хотів би, — Щасливець робить якийсь різкий рух, через що Тоннор відсмикує руку назад і шипить від болю. — Не хотів би. Але бачив. А ти... У тебе ще є шанс просто бути зі своєю дитиною.

— Бути з дитиною?! Та що ти!.. — важко дихає Тоннор, але його лють вщухає. Проходячи повз Щасливця, він не відхиляється, намагається збити більш тендітного чоловіка плечем.

— І, Тонноре, у тебе ще є чудовий вихованець, який підтримає тебе у майбутньому. Тільки приділи йому більше уваги. Як його ім'я?

— Алар. Алар Кражич, пане Щасливцю, — хрипло відповідає хлопець замість Тоннора, який мовчки йде, не обертаючись. Хлопець так само сидить на землі, але Пенсі видно, як загоряються його очі: ще б пак, такий відомий мисливець, сказати більше, легенда Лоухі Каравер до нього звернувся.

— Ти дуже талановитий, Аларе. Адже кігтизір ніколи не випускає своєї жертви з лап. А тобі вдалося відігнати його від Даріса, та ще й так вдало, що він не розрахував інерції і зіштовхнувся зі скелею… А від сили удару вниз посипалося каміння…

— Так, земля сильно тряслася, — Алар киває вслід словам Каравера. Той хитає головою і ще раз повертається до тіла чудовиська:

— А от пострілів із вогнестрілу я б радив робити менше. Згодом, я гадаю, ти навчишся економити заряди і не зганятимеш свій страх і злість на вже мертвому супротивнику. Твій опікун, я певен, навчить тебе...

В очах Алара Кражича тане захоплення, вони стають дедалі байдужішими й порожніми, варто Караверу згадати Тоннора. Пенсі це відомо заздалегідь, що Щасливці не беруть учнів, з ними у загоні ходять тільки досвідченіші мисливці. Але раптом Алар цього не знає, раптом він прийняв інтерес Каравера за щось більше, значуще? Хоча його опікун такий страшний, що вона б сама радо хапалася за будь-яку можливість змінити щось у такому нерадісному житті.

Іспит звісно закінчується достроково. Тіла померлих видають батькам і опікунам. Поранених ще не раз оглядають лікарі. Утім, дехто примудрився скласти іспит ще в перший день. Пенсі засмучено видихає: вона в будь-якому разі — з мохом і без — не була б першою, як мріяла.

Коробочку з мохом вона підкидає до рюкзака того хлопця, Алара. Вона думає, що ця дивність якось примирить його з вчинком опікуна, змусить того страшного дядька похвалити хлопця, побачити в ньому вправного мисливця. Вогняний мох точно забезпечить йому ліцензію мисливця. А ще його можна продати за пристойні гроші, про це Пенсі вже відомо.

Але це аж ніяк не виправляє того, що вона зробила, не зменшує її провини за те, що вона порушила правила і, можливо, занапастила інших.