Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я всадовив стогнучого Рона на ящики і почав возитися з мотузками (його не лише обпоїли, але і зв’язали), а пса-зомбі відіслав у гараж (нíчого йому зайвий раз показуватися стороннім). Залишалося дочекатися, поки «нагляд» мене знайде
— Що це було? — пробурмотів, трохи очунявши, Чвертка.
— Чорна магія, чорна магія, — заспокоював я його.
— Вони помруть?
— Звідки мені знати!?
Залишалось іще одне маленьке питання, яке би мені хотілося вияснити:
— Це вони через мене тебе взяли? Аби пастку зробити?
— Ні, — Чвертка гірко посміхнувся. — Татові гроші. Їм потрібні були татові гроші.
А, так, звичайно! Це був більш раціональний підхід. Мені стало трохи легше: значить, все затіяли не заради помсти мені. От і славненько! До речі, раз він отямився, то можна починати допит:
— Нащо ти тоді поперся до управління?
— Сем сказав, що ти в нагляд за гроші доносиш.
Я не втримався і пирхнув — аякже, за гроші! Витрясти хоч щось з цих скнар просто нереально!
— А з Семом у тебе що?
— Та нічого! — Чвертка спробував підскочити, але не розрахував сил і завалився назад, осовіло кліпаючи очима. — Він підлизувався, до друзів своїх кликав. Я не одразу зрозумів, що це за фрукти.
— Я же зразу тобі сказав, що від нього Чудесниками смердить, слухати треба розумних людей!
На те, щоби лаятися у Рона сил уже точно не було, мені навіть здалося, що він знову знепритомнів. Навколо стало тихо і скучно.
Несподівано Чвертка смикнув мене за рукав:
— Можеш їх убити?
— Ти що, в мене під трибунал підвести хочеш? Хай твій татусь сам розбирається, коли їх посадять.
Якщо мені не зраджує пам’ять, покарання за викрадення людей в Інгерніці дуже суворе. Плюс, створення банди, плюс, зберігання зброї — їм вистачить, якщо, звичайно, там хто залишиться при розумі.
— Вибач.
Якщо Чвертка вибачається, значить, він ДУЖЕ хворий, сердитися на калічного — гріх.
— Проїхали.
Команда швидкого реагування з’явилася хвилин через десять, не в екіпажі, а не присадкуватому напів-воєнному фургончикові, який відчайдушно пчихав і смердів спиртом. Сержант кинувся до мене:
— Сержант Квінто. Що стається?
Я ткнув пальцем у двері:
— Там — шестеро і Шерех. Це — Рональд Рест, його викрали.
— Лікаря!
Бійці в блакитному сяйві захисних амулетів увірвалися в двері складу. Природно, Шереха там уже не було. Через пару хвилин під’їхав запряжений важковозами фургон, карета цілителів, навколо почали встановлювати зачаровані світильники, зі складу потягнулася процесія з носилками. Сивий ватажок тихенько підвивав.
— Тут лише п’ятеро, а де ще один? На антресолях дивилися?
— Для нього треба буде щільніший контейнер.
До моєї свідомості долинув відблиск задоволення — нежить не лише порозважався, а і повечеряв. Що він взагалі за істота? Я ніколи не думав, що потойбічний феномен може вести себе осмислено, і в книжках про таке не писали. В теорії, нежиті могли реагувати на все лише ситуаційно. З віком кількість завчених схем поведінки збільшувалися, але аналізувати і щось планувати потвори все-одно не могли, якби не це, боротися з ними було би абсолютно неможливо. Треба детальніше проробити це питання, раз вже мені з цим унікумом до кінця своїх днів спілкуватися. Має ж бути від роботи в НЗАМПІС хоч якась користь!
Тут мене накрила хвиля абсолютно несподіваних образів — Шерех скаржився на своє життя. Виявляється, що через усю нинішню обережність і конспірацію, йому все важче стає знайти підходящих для контакту магів. Жертви, які швидко розпадаються, його, бачите, не влаштовують — образ виходить нечіткий. Йому печально і самотньо, а я веду себе з ним недобре лякаю і обзиваюся.
Теж мені цяця! Адже була б можливість — зжер би мене і не скривився, а я тепер в його положення повинен входити. Переб’ється.
Образився. Пішов. Нічого собі! Нежить з мораллю і тонкою духовною організацією.
Слова, яке дав малюкові Сему, я дотримався, правда, відправився Рон не додому, а в лікарню. Але це дрібниці, а суть в іншому: мої дії виявилися прямо протилежними тому, що я задумав, і побити Чвертку найближчим часом у мене не вийде. Міркуючи логічно, тепер моє життя повинне було увійти в остаточне піке…
Глава 38
До кінця тижня доля ніяк себе не проявляла, ніби навмисне даючи мені переконатися в безкарності, і я від душі розважався читанням редстонських газет. Яка чарівна трава здатна нашепотіти таке? Складалося враження, що написанням статей займаються все ті же самі Чудесники, тому що з реальністю ці безумні тексти мали не більше спільного, ніж філософія сектантів. Усвідомлювати глибину чужого ідіотизму було приємно і корисно для підвищення самооцінки, а то я останніми тижнями почав у собі трохи сумніватися, ніби і не чорний.
В середу зранку майже всі таблоїди вийшли з передовицями про «черговий провал НЗАМПІС», набраними аршинними буквами (бо змісту там не було і на чверть сторінки). У всіх статтях була одна спільна риса — перед тим, як здавати в типографію, їх точно ніхто не перечитував, інакше річка вийшла би з берегів через надмірну кількість тих, хто втопився від невимовного сорому. А вже звідки автори черпали свої свідчення — взагалі загадка природи. «Нічний рейд, є жертви. У лікарнях десятки поранених.» Навіть чисто логічно, скажіть: ну звідки скільки народу би взялося вночі на складах? Я маю на увазі випадкового народу. Або от вам ще перлина: «При затриманні підозрюваних команда НЗАМПІС застосувала силу.» А що вони ще мали застосовувати? З бубном танцювати? І майже кожна газета вважала за необхідне згадати, що серед потерпілих — син Річарда Реста. Та якби не я, він серед цих потерпілих так і залишився б! Причому, помітьте: прийшов, побачив, переміг — практично без мордобою (сам дивуюся). Правда, зачіпати родину Рестів журналісти остерігалися, а ось по темі «нагляду» топталися із захватом. На світ витягнули всі мислимі і немислимі претензії, починаючи від цензури масових заходів і закінчуючи гріхами інквізиції (яка, до речі, білих-то якраз і не ганяла). І це лише перший залп!
Я зловредно потирав руки в очікуванні репресій — у мене ще з минулого разу залишилося немало питань до всіх цих писак. НЗАМПІС — це вам не самотнього приватного підприємця шпиняти, конторою керує чорний маг, лютий і жахливий, він людей якщо і не їсть, то нє-нє та й надкусить. На мій погляд, події могли закінчитися лише масовим побоїщем, а якщо Сатал когось пропустить, я оброблю тих, хто виживе, особливим отруйним порошком. Для правого діла ніяких запасів не шкода! Головне лише, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
