Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

«І чому ця Олівія ніяк не виходить у мене з голови» - Думала про себе Мира, покидаючи стіни палацу.

- На конях буде швидше. – З думок дівчину вивів голос Драгана, який стояв на виході вже біля осідланих коней.

Не сказавши ні слова, Мира підійшла до Менефіста та одним спритним рухом за стрибнула до сідла.

- Бачу, тобі більше не потрібна допомога. – Драган також швидко сів у сідло.

- У мене був хороший вчитель. – Посміхнувшись, дівчина пришпорила коня і повільно зрушила з місця.

Першим тишу порушив чоловік.

- За час моєї відсутності Цитадель змінилася. – Це вперше за три дні, відколи приїхав Драган, і вони опинилися ось так наодинці. – І якщо вірити місцевим, то в цьому здебільшого заслуга молодої Імператриці.

- О, вони точно перебільшують. – Щічки Мири почервоніли. – Я б одна нізащо не впоралася. Це все заслуги радників, Трояна, старости Захарія. Та без них, всього цього б не було. – Дівчина провела довкола рукою.

- Але у них була Імператриця, що їх направляла.

- Я? І направляла? – Дівчина весело всміхнулася. – Та я всього лиш подавала ідеї. Вносила пропозиції. А далі… В цьому точно немає моєї заслуги.

- Ти себе недооцінюєш, Миро.

Мира поглянула на спину чоловіка, що повільно їхав на коні попереду нею. Здається від того розлюченого Драгана, що декілька днів тому кричав на неї в кабінеті, не лишилося і сліду. Зараз це був той самий Драганг, якого Мира пам’ятала всі ці довгі місяці. Той Драган, що підтримував її. «Що ж трапилося такого в тій поїздці, що він приїхав таким  розгніваним?» - Все думала про себе Мира.

- Ми приїхали. – Із думок дівчину вирвав голос Драгана, який вже встиг зупинити свого Лерта та зіскочити з нього.

Роззирнувшись довкола, Мира раптом збагнула, що вони знаходяться біля майстерні старости Захарія. А це аж надто далеко від місця, де повинні були проходити збори.

- Навіщо ми тут? – Дівчина також злізла зі свого коня і підійшла до чоловіка.

- До зборів ще є час. Тож я хотів, спершу, зайти до старости і поглянути, як у нього проходять справи. Думаю, ти вже знаєш хто такий Захарій і чим саме він займається.

Це радше було не питання, а підтвердження того факту, що Мира й дійсно знала, що старий чоловік умілий артефактор і робить у своїй майстерні різні магічні речі. Тому, не чекаючи відповіді від дівчини, Драган зайшов у середину.

- Пане Драгане! Пані Мира! – Захарій, як і завжди, був привітним. – Я гадав Ви зайдете лише після зборів? – Чоловік уважно поглянув на Імператора.

- Я вирішив не тягнути. Як проходять успіхи із тим артефактом? – Драган одразу ж перейшов до справи.

Мира, яка розглядала все навкруги,  уважно поглянула на чоловіків.

- Це дуже складний процес, пане. До того ж, річ про яку ви просите повинна мати чималий радіус дії.

- Я тебе розумію. І не підганяю. Я просто питаю чи все йде добре. І чи не потрібно тобі якоїсь допомоги.

Дівчині здалося дивним, що Драган говорить із старостою якимись загадками. Можливо чоловік ще не знав, та Мира була у курсі всього, що робив у своїй майстерні Захарій. Дуже вже вона полюбляла вечорами сидіти тут та спостерігати за його роботою.

- Можете не хвилюватися, пане. Артефакт буде готовий найближчим часом.

- Ну що ж, тоді чекаю тебе на зборах. – Чоловік розвернувся і попрямував до виходу.

- Про що це він? – Запитала розгублено Мира, коли двері за Драганом зачинилися.

- Повернувшись до Цитаделі, Ваш чоловік забажав один дуже могутній артефакт. У нас їх давно не виготовляли.

- Що це за артефакт?

 - Захисту.

- Захисту? Але від чого потрібно захищати Цитадель? – Чомусь у Мири не було жодних сумнівів, що цей захист потрібен саме для міста.

- Цього я Вам сказати не можу. – Чоловік розгублено знизав плечима.

- Мира! Ти ще довго? – Двері майстерні відчинилися і за ними знову з’явився Драган.

Захарій швидко повернувся до роботи, а дівчина мовчки попрямувала до виходу.

Решту шляху Імператор та Імператриця проїхали у тиші, кожен занурений у свої власні думки.

Сьогодні на збори зібралося чимало людей. Кожен прагнув внести свої пропозиції, адже постачання зерна й іншої провізії до віддалених куточків Острова зараз було першочерговою задачею Імперії. Люди помирали з голоду. Багаторічні міжусобні війни та диктаторський режим Владлена просто спустошили колись родючі та процвітаючі землі Острова. І тепер, більшість міст та поселень не те щоб жили, а виживали, ледь-ледь зводячи кінці з кінцями.

- Нам не вистачає кораблів! – Говорив хтось із натовпу. – Було би їх більше ми могли б охопити куди більше територій. А так, доведеться відправляти провізію частинами і це займе багато часу.

- А якщо використати прохід між горами? – Запитав інший чоловік.

- Можна. Але ж він не надто безпечний. Для одиноких вершників та піших мандрівників пройти там не буде жодних проблем. А от вози, вщент наповнені провізією, там точно не проїдуть. Надто вже скелястий та не рівний той шлях.