Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

– Ожила? – повільно повторив я.

– Так, просто встала і встромила ніж, що висів у неї на поясі в спину Мелосу.

– Він живий?

– Так, зілля відьми допомогло, інакше, ми б не змогли зупинити кровотечу.

– А де ж потвора?

– Я вбив її ще раз, та навіть не знаю, чи можна її вбити.

– Де ця мерзота?

– Приїхав Арман і ми вирішили, що треба спробувати спалити це створіння, він на задньому дворі.

Не слухаючи більше, я поспішив до друга.

Арман і кілька інших драконоборців розпалили багаття і тепер методично спалювали частини тіла чорної нежиті.

– Що думаєш, воно таке? – не повертаючись до мене, спитав Арман.

– Я поки не впевнений, Армане. От у чому я впевнений – нам треба вирушати, і брати якомога більше людей.

– Гадаєш, в нас немає часу? – спитав він повернувшись.

Я кивнув.

– Але чому ти такий впевнений?

– Я не можу тобі розказати всього, принаймні поки що, тому що і сам не до кінця вірю у те, що відбувається. Та, може статися, що ти і сам все зрозумієш.

Арман вдивлявся у моє лице.

– Що ж, тоді я дам наказ своїм людям, і сповіщу всіх. Нехай їдуть за нами. Вирушаємо на світанку.

Я кивнув.

Підіймаючись до своїх покоїв, побачив Джервіса. Хлопчик начепив тренувальні обладунки й вочевидь, стягнув меч зі зброярні, оскільки лезо волочилося по підлозі.

– Я їду з вами дядьку! – гарячково проговорив Джервіс.

Відмовити цьому впертому бешкетнику просто так не можна було, тож я вирішив спробувати інший варіант.

– І куди ж?

– Вбивати відьом!

– Думаєш, що ти вже достатньо дорослий для цього?

– Так!

– Згоден з тобою, але…

– Що?

Я зробив вигляд, що роздумую.

– А як же мати?

– А що з нею? – трохи розгубився хлопчик.

– Якщо всі поїдуть, то хто ж залишиться захищати її, ти вже достатньо дорослий, щоб я міг залишити замок на тебе, як гадаєш?

– Авжеж, дядьку! Я можу всіх захистити!

– От і добре, то, ти залишишся тут? Окрім тебе більше нема кому. – сказав я якомога серйозніше.

На живому обличчі Джервіса відобразилась внутрішня боротьба, я бачив, що гачок він проковтнув, однак хлопчик міг і потайки поїхати за нами.

– Добре, я згоден.

– Клянешся?

– Клянусь!

– Тепер, я можу їхати спокійно. Скажи батьку, щоб зайшов до мене.

Джервіс помітно засмутився і проговорив:

– Батька нема.

– Нема?

– Ні, він поїхав. Ще вчора.

– Він сказав куди?

– Ні, та ніхто окрім мене цього не бачив – він поїхав серед ночі.

Я стис щелепи. Невже Рон такий пустоголовий, щоб співпрацювати з відьмами? По всьому виходило, що він помчав попередити їх. Та, може, я помиляюсь?

Хоча, це б пояснило, як магічне закляття влучило в мене тоді, на полі бою. Рон бився якраз поряд. А ще Колін…

– Нічого страшного Джервіс, я певен, він повернеться дуже скоро, а тепер біжи, тренуйся.

Дивлячись як хлопчик з усіх ніг понісся до тренувальної кімнати, я тяжко зітхнув.

Чи був сенс питати сестру де її чоловік? Жодного. Вона ніколи не знала де він, і що робить.

Та й не хотілося засмучувати її.

Викликавши помічника, почав збиратись.

Коли на світанку ми виїхали із Бладару, у повітрі стояв дивний запах – паленої плоті й крові.

– Ти відчуваєш, Армане? – спитав, застрибаючи на Дейніда.

– Так, думаю, всі відчувають цей сморід. Дранові відьми! Якщо запах дійшов сюди, ти уявляєш, що відбувається у Вічері?

Я лише стенув плечима.

Ми обидва знали, що цього разу там відбувається щось по-справжньому страшне.

– А де твій зять? – спитав друг.

Мій погляд став жорстким.

– От і я хотів би це знати, Армане. – відповів похмуро.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно