Ахмед Салман Рушді - Флорентійська чарівниця

частиною традиційного вірування столиці, і зацікавлення до нього не вщухало. Народ також знав, що сини — це імператорові розчарування. А це спричинювало проблематичність майбутнього династії. Як розповідала легенда, предок моголів Тимур, бувши непоказним розбійником, мандрував в одязі пастуха верблюдів, коли з ним заговорив факір-жебрак і попрохав їжі та води.

— Якщо даси мені поживу, я дам тобі царство, — пообіцяв факір чоловікові, який зрікся ісламу і прийняв індуїзм. Тимур дав йому, що той хотів, після чого факір накинув свій плащ на нього і почав бити долонею Тимура по спині. Після одинадцятого удару Тимур з обуренням скинув плащ.

— Якби ти витерпів більше ударів, — промовив факір, — то твоя династія продовжувалася б ще довше. А так вона закінчиться на одинадцятому нащадкові.

Імператор Акбар був восьмим нащадком Тимура Кульгавого, тож, якщо вірити леґенді, моголи почуватимуть себе в безпеці ще впродовж трьох поколінь. І вже дев'яте покоління було проблематичним. А нащадки у вісімнадцятому, п'ятнадцятому і чотирнадцятому були пияками, й один з них мав падучу хворобу, а принц-наступник, ну, що скати про нього, горе та й годі.

На свій день народження посаджений на терези життя імператор дванадцять разів зважувався з рисовим молоком і розмірковував про майбутнє. Перегодя він відвідав мистецькі майстерні, але його думки були далеко. Навіть у гаремі, де до нього горнулися жінки і він аж танув у їхній ніжності, тривога не покидала його. Відчував, що настав переломний момент і що його рішення стосовно іноземця має величезне значення. Прийняття його у свою сім'ю означало б упровадження в життя ідеї Абул Фазла про створення Всесвітньої Держави, себто інкорпорування у свою лінію — тобто в себе самого — осіб, місць, фактів, можливостей земель дотепер невідомих, земель, які, своєю чергою, також можуть бути інкорпоровані. Якщо якийсь іноземець може стати моголом, то з часом такими зможуть стати всі іноземці. До того ж наступним кроком буде створення культури включення, тієї самої культури, яку культ Раушанаї висміював своїм існуванням: у нього викристалізовувалося бачення картини, коли всі раси, племена, клани, віри та нації стануть частиною єдиного могольського синтезу, єдиного велетенського конгломерату на землі, зі своїми науками, мистецтвами, коханнями, відмінностями, проблемами, марнотами, філософіями, змаганнями, примхами. І все це спонукало його дійти висновку, що надання Маґору дель'Амору титулу фарзанд стане досить сильним ходом.

Але ж чи не виглядатиме це слабкістю? Як сентиментальність, самообман, легковірність? Попастися на гачок балакучого чужинця, про якого не знаєш нічого, крім того що він сам розповідає про себе? До того ж усі його розповіді — невиразні, а з погляду хронології вже надто непереконливі. Надання йому офіційного статусу, по суті, означало б, що правда втрачає значення, і якщо він просто розумний брехач, то хай так і буде. А що коли принц не уникатиме презирливого ставлення до вартости правди? А що коли він захищатиме ту вартість, а як тільки йому стане вигідно, почне брехати під покровом свого захисту? А може, він буде холоднішим, менш сприйнятливим до різних фантазій та видінь? Єдине видіння, яке йому варто було б собі дозволити, мабуть, була влада. А чи служить піднесення іноземця владі імператора? Можливо, так. А можливо, й ні.

За цими питаннями лежали ще глибші проблеми, питання магічного світу, в якому кожна людина живе настільки пристрасно, наскільки ці питання населяють матеріальний світ. Коли щоднини Акбар підходить до джгароха вікна, то відчуває, що під ним — його вірні, члени щойно сформованого Культу Погляду, які поширюють розповіді про дива. Кожного дня сюди приносять хворих, немічних, скалічених, і якщо Акбарове око впаде на них, тобто коли його Погляд зустрінеться з їхнім Поглядом, то неминуче наступає одужання. Своїм Поглядом імператор передає силу тим, на кого він дивиться. Магія обов'язково виходить від більш магічної особи (імператора, некроманта, відьмака) до менш магічних; ось таким був один із законів магії.

Важливо також не порушувати законів магії. Якщо жінка покидає чоловіка, то це стається через брак його чарів, або ж через надмірність чарів когось іншого, або ж через прокляття їхнього шлюбу, що розриває узи кохання між дружиною і чоловіком. Чому в усій цій справі одна людина більш успішніша, а інша менш успішна? Тому що одна людина побувала у правильного чарівника, а інша — ні. Однак одна річ не давала імператорові спокою і повставала проти цієї нісенітниці: а чи не є це інфантилізацією самого себе, коли ти відкидаєш свою дієву силу і віриш, що така сила перебуває поза тобою, а не в тобі? Тут ти перечиш також і Богові, існування якого позбавило людей права на самостійне формування етичної структури. Однак магія була довкола, цього не заперечиш, і лишень поганий правитель нехтував нею. Релігію можна переглянути, переінакшити, переробити, можливо, навіть відкинути; магія ж несприйнятлива до такого насильства. Ось чому історія з Кара Кьоз так легко оволоділа свідомістю людей у Сикрі. Вона взяла свою магію в інші світи, у світи зі своїми власними окультизмами, і її чаклунство виявилося сильнішим, ніж їхнє. Ох, її чари! Перед ними навіть і він, імператор, не зміг устояти.

Магічні питання стосовно іноземця Ніколо Веспуччі, самозванця Могола Кохання, можна окреслити так: його присутність є благословенням чи прокляттям? Його піднесення до високого ранґу принесе благословення імперії, а чи призведе, через порушення якогось темного закону Фортуни, до катастрофи у королівстві? Іноземщина сама по собі є річчю, на яку треба дивитися як на освіжаючу силу, що приносить щедрі дари та успіх її прибічникам, а чи вона розчиняє щось дуже важливе як в окремо взятій особі, так і в суспільстві загалом? А чи вона ініціює процес загнивання, який завершується відстороненою і не автентичною смертю? Імператор радився з охоронцями невидимого царства — хіромантами, астрологами, віщунами, містиками та іншими пророками, яких не бракувало у столиці, особливо поблизу могили Саліма Чішті, але їхні поради були суперечливими. Він не звертався за порадою до європейців, земляків іноземця, отців Аквавіви та Монсеррате, бо їхнє вороже ставлення до оповідача було видно неозброєним оком. А Бірбала, ох, його