Леся Романчук - Місто карликів

Аж потім Софія почала помічати, що їхні з Орестом обличчя занадто відкриті й сонячні. Тут практикували інший вираз: щира відданість і готовність лягти кістками за шефа — 50 %, прихована втома і бажання послати все на комплекс літер, котрі у пристойному товаристві ужиті бути не можуть — 30 %, розуміння власної причетності і вищості — 20 %.

Поки вона рахувала відсотки, промова завершилася тостом, звісно:

— За нашого ректора, за його здоров’я, за його…

За цей час бульбашки шампанського давно припинили свій танок, і напій з веселого і феєрично-святкового перетворився на звичайну солоденьку водичку, хоч і від доброго виробника.

Софія не дуже полюбляла тепер шампанське, минули ті часи, коли дозволяла голові йти обертом, та вибору не було — лише зелені зі золотом пляшки прикрашали стіл.

— До дна, до дна! — заволав самозваний тамада, помітивши, що вона лише пригубила напій і відставила.

Всі інші перехилили по-гусарському хвацько. Така одностайність видавала тривале тренування. Софії не дуже припала до смаку традиція «до дна» у наказовому порядку. Якщо Орест став одним із «генералітету», йому доведеться дотримуватися цих звичаїв. А шампанське шкодить, воно підвищує кислотність, Ореста інколи мучать напади хронічного гастриту, вона мусить пильнувати харчування, а алкоголь він взагалі погано переносить. І не любить.

Так і є — Орест не став пити до дна.

— Як? За здоров’я самого ректора? Георгія Григоровича? — зблід від нечуваного зухвальства тамада.

— У мене завтра прийом, мушу бути у формі, та й за кермом пити не можна, — посміхнувся Орест. — Хіба ж годиться розпочинати справу з похмілля?

Софія також відставила фужер.

— Ні-ні, так не годиться, ви мусите, — почав умовляти її, немов маленьку, сусід — проректор з виховної роботи. — Ви ж — не за кермом? У нас такі традиції, так не заведено, за здоров’я самого… — він звів очі догори, вважаючи свої зволожені шампаном вуста недостойними вимови святого імені.

— Ну, гаразд, порушу свої правила. За здоров’я Георгія Григоровича вип’ю! — і Софія не менш хвацько перехилила напій. Орест свого фужера більше не торкнувся.

Дивно, але очі Потурайка пильно стежили за кожним ковтком, який робила Софія. Пильно і схвально. Його очі зупинялися ще й на персні, який то кривавився собі згуслою червоною краплею, то горів яскравою червінню, наче вмикалася всередині якась крихітна освітлювальна система.

Щойно руки присутніх потяглися за салатами та канапками з рибою та ікрою, підвівся наступний оратор — проректор з наукової роботи. Такого ж невисокого зросту, огрядненький, лисуватий, з підборіддям, що звисало на груди, залишаючи предметом наукових досліджень наявність у нього шиї як анатомічного утвору, оскільки голова, з невідомих причин втративши функціональні характеристику повороту хоч на якісь градуси, займала центральне положення посеред округлих плечей, і повертався її власник усім корпусом, як вовк.

Текст промови до болю нагадував попередній, згадувалися лише, на відміну від непересічних педагогічних обдарувань ректора, його наукові таланти — багатогранні, різнобарвні — це слово проректор вичитав із папірця, який тримав під серветкою.

Мабуть, ці таланти ще й глибоко приховані, подумала Софія, бо ніде в літературі не зустрічала прізвища професора Потурайка, на відміну від інших професорів, які мали наукові школи, учнів, і навіть якщо самі з віком відходили від активної дослідницької діяльності, продовжували генерувати наукові ідеї, які розвивали під їхнім керівництвом аспіранти.

Звісно, промова завершилася тостом за процвітання наукового таланту і школи професора Потурайка, члена-кореспондента й таке інше… І знову — до дна.

Ну, хоч третій тост повинен бути традиційно за жінок і за любов, сподівалася Софія. Ба ні, не в цій компанії. Тут панувала єдина любов — до особи ректора, і особливий підвид — любов ректора до тих, хто любить його. І не існувало сили, яка могла б порушити усталений порядок. Дивним, дуже дивним виглядало все це сторонньому окові, але учасники дійства так молитовно служили свою службу, так щиро підводилися і промовляли голосом, що лився навіть не з душі, а з особливого місця, призначеного для любові до ректора. Ніхто з них не усвідомлював, як дико це виглядає на початку двадцять першого століття в країні, яка вважається демократичною; кожен виконує свою роль, кожен відпрацьовує власну функцію, і цей годинник іде, цокає…

Що ж нагадує вся ця не чайна, але китайська церемонія? — перезиралися Орест із Софією.

— Ор, знаєш, мабуть, так виглядали застілля після засідань політбюро у часи Сталіна. Мабуть, це за його сценарієм грають, — поділилася Софія вже у машині, пізнього вечора, коли, нарешті, забава скінчилася.

В голові шуміло. Давно їй не доводилося випивати стільки шампанського одразу. Зате Орест був чистий, мов кришталь — нікому з наближених так і не вдалося змусити його бодай ковтнути шипучого напою. Довелося спертися на його руку, виходячи з машини.

— І що в них за манія пити шампанське! Коньяк пили б, чи що, — пробурчала невдоволено Софія, розуміючи, що всі оці приємні бульбашки завтра просто розриватимуть голову. — Який ти молодець, Ор, що тримаєшся, не даєш себе умовити. А я — розмазня…

— «Напився п’яничка, зламав деревце, як людям тепер ти поглянеш в лице?» — прочитав урочисто-насмішкуватим тоном Орест. — Отак буває, коли людина не вміє сказати «ні»!

Софія й сама це чудово розуміла, та що вдієш? Попередити захворювання легше, ніж лікувати, відомо з часів Гіппократа.

— Давненько не траплялося нам бувати у такій компанії…

— Тепер, мабуть, доведеться звикати. У цьому монастирі такий статут, видно. До речі, про шампанське, Оресте,