Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

скільки міг, натиск тіл, відчував, як німіють його руки — мокрі, слизькі туші навалювалися на нього таранами, відскакували, мчали далі, тлум рідшав, з мороку виривалися нові групи, ліхтарик погас, непроникна пітьма вирувала, хлюпала, стогнала, піг заливав йому очі, він втягував у груди повітря, яке обпікало легені, непритомнів.

Хімік сів на кам’яний східець, притулився спиною до холодних кругляків, хапав ротом повітря й розрізняв уже окремі кроки, ляскотливі стрибки, оглушливий хор поволі віддалявся; тримаючись руками за мур, він підвівся. Ноги в нього були наче з вати, він хотів покликати Лікаря, але не зміг добути з себе бодай звук.

Нараз білувате сяйво вихопило з мороку гребінь протилежного муру, і Хімік не відразу усвідомив, що це, мабуть, Координатор подає їм знак магнієвою ракетою, що час уже повертатися.

Він нахилився й почав шукати ліхтарик, якого йому вибили з рук. Біля самісінької поверхні грунту повітря було насичене нестерпним нудотним смородом, який доводив до блювоти. Хімік підвівся. Почув далекий крик. Це був голос людини.

— Лікарю! Сюди! Сюди! — загукав він.

Голос відповів уже десь зовсім близько, між чорними мурами спалахнув промінчик світла. Лікар наближався до нього швидко, але трохи похитувався, наче п’яний…

— А, — сказав він, — ти тут, ну й добре… — І схопив Хіміка за плече: — Протягли мене трохи, але мені вдалося забратися до зали… Ти загубив ліхтарика?

— Так.

Лікар усе ще тримав Хіміка за плече.

— Голова крутиться, — пояснив він спокійним голосом, трошки задихаючись. — Та це нічого, зараз пройде.

— Що це було? — пошепки, ніби сам себе, запитав Хімік.

Лікар не відповів. Обидва вслухалися в темряву: в ній внову лунали далекі кроки, вона була сповнена шерехів, кілька разів доносився приглушений відстанню стогін. Небо над мурами спалахнуло знову й освітило їхні гребені; світло затремтіло на вертикальних гранях і, бліднучи, сповзло вниз, наче миттєвий схід і захід сонця.

— Ходімо, — сказали вони одночасно.

Якби не ракети, кинуті Координатором, їм, мабуть, не вдалося б вернутися до світанку. А так, орієнтуючись на відблиск заграви, яка ще двічі розганяла морок кам’яних ущелин, вони визначили правильний напрямок руху. Дорогою зустріли кількох утікачів, які, злякавшись світла їхнього ліхтарика, панічно зникли, а один раз наштовхнулися на вже зовсім захололе тіло, яке лежало біля підніжжя крутих сходів. Мовчки переступили через нього. Було вже за кілька хвилин одинадцять, коли вони знайшли невеличку площу з кам’яним колодязем; тільки-но на неї впав промінчик Лікаревого ліхтарика, як згори потрійною смугою сяйнули фари.

Координатор чекав на них біля сходів; коли вони, важко дихаючи, вибігли нагору, до машини, й сіли на приступках, він неквапливо вимкнув фари й мовчки ходив сюди й туди в темряві, чекаючи, коли вони нарешті зможуть заговорити.

Коли вони розповіли йому про все, що бачили, він тільки зауважив:

— Ну гаразд. Добре, що цим усе обійшлося. Тут один із них…

Лікар і Хімік нічого не зрозуміли, і тільки коли він увімкнув боковий прожектор і повернув його назад, вони рвучко підхопилися. За кільканадцять метрів від всюдихода непорушно лежав дуплекс.

Лікар першим опинився біля нього. З прожектора падала широка смуга світла, при якому можна було порахувати навіть найменші заглибники в кам’яних плитах.

Дуплекс напівлежав, голий, верхня частина його великого торса була трохи піднята. Із щілини між грудними м’язами на людей дивилося велике блідо-голубе око — вони бачили тільки краєчок сплюснутого личка, мов крізь шпарину непричинених дверей.

— Як він сюди потрапив? — тихо запитав Лікар.

— Прибіг знизу, за кілька хвилин перед вами. Коли я пускав ракети, він утік, потім повернувся.

— Повернувся?!

— На це саме місце. Отак.

Вони розгублено стояли над дуплексом. Він важко дихав, наче після тривалого бігу. Лікар нахилився, щоб погладити чи поплескати велетня долонею; той затремтів, на блідій шкірі його гігантського тіла виступили водянисті краплі, великі, наче пухирі.

— Він… нас боїться… — тихо сказав Лікар і безпорадно додав: — Що будемо робити?

— Залишимо його й поїдемо. Вже пізно, — відповів Хімік.

— Нікуди ми не поїдемо. Послухайте… — Лікар завагався: — Знаєте що? Давайте трохи посидимо біля нього…

Дуплекс не ворушився. Якби не розмірені рухи його дископодібних грудей, можна було б подумати, що він неживий. За прикладом Лікаря Координатор і Хімік повсідалися поруч нього на кам’яній плиті. З темряви долиназ віддалений шум гейзера, часом вітер шелестів у невидимих заростях, поселення, яке розкинулося внизу, огортала непрозірна ніч. У повітрі іноді пропливали клапті рідкого туману, силует всюдихода, який чітко вимальовувався у відсвітах фар, чорною декорацією нерухомо застиг віддалік. Через добрих десять хвилин, коли вони вже почали втрачати надію, дуплекс раптом зиркнув на них крізь щілини свого сховища. Вистачило необережного руху Хіміка, щоб щілина знову стулилася, але цього разу вже ненадовго.

Нарешті — майже через півгодини після зустрічі — велетень випростався. Він мав метрів два заввишки й був би ще вищий, якби не нахилявся вперед. Коли він ступав, нижня частина його безформного тіла змінювалася, й здавалося, він може довільно то висовувати, то втягувати ноги; насправді ж це тільки м’язи, стискаючись довкола нижніх кінцівок, виразніше виділялися й ставали справнішими під час ходьби.

Ні Координатор, ні Хімік добре не знали, як Лікар цього домігся, — він сам потім запевняв, що теж не знає, — в усякому разі, після тривалих попліскувань, ласкавих жестів, нашіптувань дуплекс, який уже зовсім висунув із внутрішньої сумки свій рухливий торс, дозволив Лікареві потягти себе за тоненьку руку до всюдихода. Його маленька голова була нахилена вперед і мовби з якимсь наївним подивом поглядала згори на людей, які стояли в світловому конусі прожектора.

— Ну й що ж тепер? — запитав Хімік. — Тут ми з ним не порозуміємося.

— Як то що? — відповів Лікар, — Заберемо його з собою.

— У тебе всі клепки в голові?

— Це й справді дало б нам багато, — сказав Координатор, — але… він важить, мабуть, півтонни!

— Ну то й що з цього? Всюдихід розрахований на більше.

— От тобі й на! Нас троє й спорядження — це вже більш як триста кілограмів. Можуть тріснути ресори.

— Справді? — здивувався Лікар. — Тоді не треба. Нехай іде геть.

З цими словами він підштовхнув дуплекса в бік сходів, які вели вниз.

Величезне створіння, коли воно стояло біля них і особливо коли на нього падало світло прожектора (їм весь час здавалося, що в нього відрубана голова й що на її місці стирчить інша, чужа, маленька й абияк, надто низько посаджена), раптом зібгалося, немовби запалося само в себе, а його шкіру в одну мить укрили краплі водянистої рідини, які переливалися всіма барвами