Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Він до світанку блукав у темряві, стрибав, намагаючись зігрітися, і рахував кроки. І гнав, гнав від себе настирливий образ, і закликав спогади про Ілазу, порівнював і знову переконувався, що його дружина гарніша. Молодша й гарніша, тонша й легша…

Тіар прокинулася, коли розвиднілось. Акуратно склала ковдри до скрині; розпустила й ретельно розчесала темне з мідним полиском волосся, скоса глянула на тремтячого Ігара — та ні про що не спитала.

Під першими променями сонця він зігрівся й задрімав, скорчений на жорсткому сидінні; Місяць невтомно біг уперед, крізь сон Ігар чув, як Тіар розпитує когось про дорогу, про розгалуження шляхів, про Підчерев’я; у нього не було сили, щоб розтулити повіки. Й сновидінь теж не було.

Далі він прокинувся — трусити перестало. Сіпнувся, підняв голову, намагаючись зрозуміти, куди вони приїхали і котра тепер година; ні селища, ні заїзду, бодай самотньої хатини поблизу не було. Поле — вижате, гладеньке, й на самім краєчку вдалині ряд високих тополь, нерівний, ніби китиці на старій скатертині.

Тоді він запитливо глянув на Тіар. Вона відпустила віжки й замислено дивилася на стерню, де поблискували срібні ниточки тонесенького павутиння.

Він злякався. Мовчання, порожнє поле, очужіле обличчя жінки, сидить поряд…

— Ми скоро прибудемо, Ігаре, — промовила вона повільно. — Я розпитувала людей — два дні шляху від сили…

— Справді? — запитав він, намагаючись зобразити радість. — Добре, як добре, сестра вже зачекалася…

Тіар повернула голову:

— Сестра?

Він похолов. Триклятий сон розм’якшив мозок. Трикляті безсонні ночі…

— Ілаза… Дружина.

Тіар підняла брови:

— Дружина чи сестра?

Він роздратовано труснув головою:

— Дружина… Ми поєдналися на Вівтарі.

Тіар не відводила погляду. Зелені зірочки здавалися Ігарові недоступно холодними й недосяжно далекими — справжні зорі небесні, колючі й байдужі.

— Ти забрехався, Ігаре. Ти постійно брешеш.

Він відчув, як стискується горло. І це тоді, коли він сказав найчистішу правду…

— Я люблю її, — від зціпив зуби. — Я присягаюсь…

А чи любиш? — запитав невидимий спостерігач. А чи впевнений ти у своїх словах?

— Я люблю! — вигукнув він безпорадно. Тіар відвернулася.

Ігар дивився, як вітер шарпає тонке пасмо в неї на скроні. До мети залишилося якихось два дні… Нехай Птах навчить його бути сильним. Тому що він стомився, він безнадійно стомився, й від колишньої рішучості не лишилося й половини…

— Ти знаєш, мені ж можна сказати, — вона дивилася на нього знову, і зелені зірки потроху теплішали. — Мені дуже багато чого можна сказати, ти не уявляєш, скільки таємниць я отак ношу… Скажи мені, Ігаре. Я все чекала, що ти зробиш це сам…

Він мовчав. Місяць переступав ногами, в’яло ганяючи хвостом млявих уже осінніх мух.

— Той тягар, що тебе гнітить, — Тіар дивилася, не відриваючись. — Таємниця, що її ти приховуєш від мене. Мені шкода, що ти не хочеш, не зважуєшся…

Він опустив очі. Зараз вона скаже — зізнайся, бо нікуди не поїдемо. На її місці він сказав би саме так, — але ось що тоді робити?

Тіар зітхнула. Відвернула погляд, подивилася вдалину — туди, де густо-синє небо стикалося з нерівним рядом тополь, а під ними спочивало поле, а вище, ледь помітні в синяві, тяглися ключем чорні птахи. Одна-єдина хмара сяяла круглими, весільно-білими боками.

— Ігаре… А ти коли-небудь бачив, як б’ються латники в пішій лаві?

Здивований, він мовчав.

— Два ряди пруть один на одного, й переможе той, у кого нерви міцніші… Бо коли вони зійдуться — це різанина, Ігаре. Біля нашого села… Убий мене, я не знаю, хто й із ким воював. Мені сто разів пояснювали — але я не пам’ятаю… Отож, біля села й трапилася ця… битва. Всі жителі заздалегідь розбіглися, худобу погнали з собою, а пожитки, які могли, закопали… А одному дівчиську було десять років, усього її майна було — лялька, Анісу звали… Вона теж закопала ляльку — в соломі… А потім не витримала, втекла від родичів і повернулася по неї, коли вже вдарили барабани…

Тіар замовкла, дивлячись крізь Ігара. Обличчя в неї дивно змінилося — вона розповідала про дівчинку, якою сама була колись, але розповідала так, начебто була її матір’ю; Ігар внутрішньо зіщулився, уявив собі, як сходяться дві залізні стіни і як дитина кидається поміж них. Зелені зірочки в очах Тіар зникли, поглинуті величезними чорними зіницями, — якої ж сили було потрясіння, якщо спогад про нього й через десятиліття не думає мерхнути…

— …і довга-довга мить. Мить долі, мить порятунку, знаєш, мені це запам’яталось, як біле сонце із чорними променями… Промені, начебто дим… — вона перевела подих. — Він, бачиш, не тільки життям ризикував, життя саме тоді нічого для нього не варте було… Він ризикував кар’єрою своєю проклятущою, результатом бою, адже ряди його війська могли розладнатися… Вони й розладналися, й збилися з кроку, але супротивник теж розгубився, тому сили знову зрівнялись; і серед порубаних трупів навпіл було й тих, і інших, це я добре пам’ятаю…

Чорний ключ над обрієм станув. Дві сороки сіли на стерню, вилаяли байдужого коня, обурено пересмикнули хвостами й полетіли далі. Ігар мовчав; перед очима в нього стояло давнє видіння — дівчинка з дерев’яним намистом на порозі будинку… І зовсім поряд рубають курку на грубій колоді. Заляпана червоним сокира…

Тіар говорила; зіниці в неї заспокоїлися, карі очі знову зробилися зелено-карими:

— …ніхто не чував про такий звичай. А це був стародавній звичай тамтешнього народу — вони брали в дім дівчинку й виховували, а потім женилися на ній… У нас на селі це вважали дикістю, але там, на його батьківщині, чинити інакше вважалося непристойним… А він…

Ігар слухав. Йому здавалося, що поле зачаїлось і теж слухає. Чоловік, який вирятував Тіар із поля бою, був втіленням мудрості й шляхетності; йому сумно згадалися похмурі погляди її родичів із села Кровище. Ах, звісно, вони ж і говорили про дивний звичай, вони говорили «він завіз її…» І похмуро насуплені брови. І відвертають погляд, який…

Розповідь Тіар обірвалася так само раптово, як і почалась. Вона зненацька затнулася, взяла віжки й гримнула на Місяця. Коник зрушив таратайку з місця; Ігар дивився на свою супутницю, намагався вгадати, чому, коли вона була ще в дитинстві нареченою настільки чудового чоловіка, Тіар поневіряється тепер шляхами в самоті. Повитуха, яка ніколи не народжувала…

Він чекав, що вона продовжить розповідь — але вона дивилася вперед, на обрій, де губився шлях, де за два дні мало заманячіти страшне узлісся…

Ігар здригнувся. Потупився:

— А… що з ним потім сталось?

— Він умер, — відгукнулася