Андре Жід - Фальшивомонетники

батьки, ми дуже боїмося за них. Наша стурбованість їх дратує, і найліпше, коли ми приховуємо її від них. Я знаю, що вона проривається іноді невчасно й недоречно. Замість весь час повторювати своїй дитині, що горить вогонь, ліпше просто не дати їй обпектися на ньому. Досвід навчає краще, ніж застереження чи порада. Я завжди надавав Бернарові максимум можливої свободи. Аж поки це — на жаль! — навіяло йому думку, що я не дбаю більше про нього. Мабуть, саме через це він і втік. Але навіть тоді я визнав за ліпше дозволити йому діяти, як він хоче. Проте, звичайно ж, я не перестав спостерігати за ним, так щоб він нічого не помічав. Богу дякувати, я мав таку можливість. — Вочевидь, Профітандьє пишався своїми поліційними можливостями та вмінням організувати стеження, бо в розмові зі мною він згадав про це уже втретє. — Я вирішив, що не слід применшувати в очах цього хлопця всю ризикованість його витівки. Чи повірите ви мені, коли я скажу вам, що цей акт непокори, попри той біль, якого він мені завдав, примусив мене полюбити його ще більше? Мені здалося, я побачив у цьому його вчинку вияв відваги, мужности...

Тепер, відчувши до мене довіру, добрий чолов’яга говорив, не вмовкаючи. Я спробував повернути розмову на тему, яка цікавила мене більше й, урвавши потік його звірянь, запитав у нього, чи він уже бачив ті фальшиві монети, про які говорив спочатку. Мені було цікаво знати, чи були вони схожі на ту кришталеву монетку, яку показував мені Бернар. Я не встиг йому про це сказати, як обличчя Профітандьє вмить перемінилося. Його повіки напівзаплющилися, а в глибині очей спалахнули якісь дивні вогники, в кутиках очей зібралися дрібні зморшки, губи стислися, всі риси набули виразу пильної уваги. Про те, що він мені говорив раніше, більше не йшлося. Слідчий витіснив батька, і для нього тепер не існувало нічого, крім його ремесла. Він засипав мене запитаннями, зробив якісь нотатки і сказав, що пошле аґента в Саас-Фе, щоб записати прізвища всіх подорожніх, які зупинялися там у готелях.

— Хоча не можна виключати, — докинув він, що цю монету підсунув вашому бакалійнику, який-небудь авантюрист, що був у тому містечку лише проїздом.

На це я йому відповів, що Саас-Фе розташоване в кінці глухої долини і що туди не так легко приїхати й виїхати протягом одного дня. Він, здається, був дуже задоволений цим моїм останнім роз’ясненням і пішов від мене, після того як палко мені подякував, заглиблений у себе, радий і більше не згадавши ані про Жоржа, ані про Бернара.

XIII

Того ранку Бернар зрозумів, що для такої великодушної натури, як його, немає більшої радости, як принести радість якомусь іншому створінню. У цій радості йому було відмовлено. Він здав свій іспит на відмінно і не мав біля себе іншої людини, якій міг би повідомити радісну звістку, й це гнітило його. Бернар знав, що найбільшу втіху ця новина принесла б його батькові. Він навіть подумав, чи не піти відразу до нього, щоб її йому повідомити, проте гордість його втримала. Едуар? Олів’є? Це мало б такий вигляд, ніби він надає надто великої ваги такій дрібничці, як диплом. Він став бакалавром. Непоганий початок! Але справжні труднощі починаються тільки тепер.

На подвір’ї Сорбони він побачив одного зі своїх товаришів, що, як і він, успішно склав іспит. Він відійшов від інших і плакав. Той хлопець був у жалобі. Бернар знав, що в нього недавно померла мати. У великому пориві співчуття він хотів був підійти до бідолахи і вже рушив до нього, але якась безглузда сором’язливість примусила його пройти мимо. Хлопець, який побачив, що Бернар підходив до нього, але пройшов мимо, засоромився своїх сліз. Він цінував Бернара, і йому стало прикро, що той відчув зневагу до нього.

Бернар пішов до Люксембурзького саду. Він сів на лаву в тому самому куточку саду, куди приходив, щоб зустріти Олів’є, в той вечір, коли шукав у нього притулку на ніч. Повітря було майже тепле, й небесна голубінь усміхалася йому крізь уже голі віти великих дерев. Було важко повірити в те, що наближається зима; пташки щебетали, мабуть, не здогадуючись про це. Але Бернар не дивився на сад; він бачив перед собою неозорий океан життя. Кажуть, що на морі є дороги; але вони ніяк не прокреслені, й Бернар не знав, яка з них — його дорога.

Він сидів у задумі кілька хвилин, а тоді побачив, як до нього наближається янгол, ніби ковзаючи по землі й такою легкою ходою, що відчувалося, він міг би пройти й по хвилях. Бернар ніколи не бачив янголів, та коли янгол сказав йому: «Ходімо!», він не завагався й на мить, слухняно підвівся й пішов за ним. Він здивувався не більше, аніж якби це сталося з ним уві сні. Згодом він намагався пригадати, чи взяв янгол його за руку; але насправді вони навіть не доторкнулися один до одного й навіть зберегли між собою деяку відстань. Вони повернулися вдвох на те саме подвір’я, де Бернар покинув хлопця-сироту, й тепер він був сповнений рішучости заговорити до нього; але на подвір’ї вже нікого не було.

Бернар рушив, у супроводі янгола, до Сорбонської церкви, куди спершу увійшов янгол, а Бернар туди ніколи ще не приходив. У тому місці снували й інші янголи, але в Бернара не було тих очей, якими він міг би їх побачити. Його огорнув незбагненний спокій. Янгол наблизився до головного вівтаря, й коли Бернар побачив, що той став навколішки, він і сам опустився навколішки, поруч із ним. Він не вірив у жодного бога, а тому не міг молитися. Але його серце було переповнене любовною потребою дару, пожертви; він хотів віддати в жертву себе. Його почуття були такими туманними, що він не зміг би виразити їх ніякими словами; але несподівано заграв орган.

«Ти пропонував також віддати себе в жертву Лорі, — сказав йому янгол, і Бернар відчув, як сльози покотилися йому по щоках. — Ходи за мною».

Йдучи за янголом, Бернар майже наштовхнувся на одного зі своїх давніх товаришів, який також склав свій усний іспит. Бернар вважав його ледарем і був здивований, що той спромігся успішно скласти іспит. Ледар не помітив Бернара, він подав церковному сторожеві гроші, щоб купити свічку. Бернар стенув плечима й вийшов із церкви.

Коли він вийшов на