Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

опір кожного захисного рубежу. В цьому наша сила — і наша слабкість. Семанти, слабкі й тендітні, діють інакше. Вони йдуть на дно, у серцевину — в пуповину! — і потім, по ниточках, зв’язках і значеннях, вибираються назовні. Їм не до снаги розбити вщент загороджувальний загін списоносців, не рознести на друзки браму й не прорватися у вежу. Але вони відразу опиняються в цитаделі — в затишному льоху із запасом продовольства або в нужнику на задвірках… У цьому їхня слабкість — і їхня сила. Отож, магістр… е-е… ну, словом, магістр стверджував, що бачить омфалос людини, пуповину особистості, як комірку із трьома бабусями-ткалями. І нитки в цих ткаль двох кольорів: чорного і білого. Далі починається чиста теорія, і я не хочу мучити вас розумуваннями давно минулих днів.

— Ви говорили про смішну трагічність…

— А хіба це не трагікомедія? Хендрик Високосний з насолодою теоретизував, а Губерт Раптовий з іще більшою насолодою бурхливо втілював теорію в реальність. Так, як це може зробити навіжений, поривчастий, простакуватий, але щирий вельможа. Орден Зорі, чорно-білі лицарі, кумедні турніри — пізніше, по смерті герцога, вони трансформувалися в не менш кумедні квести… Двобарвність чистих начал обернулася двобарвністю плащів, ідеали — грою у війну; «омфалоси», зерна особистості, втілилися в безглуздому Пупі Землі. Можливо, передбачення цього й призвело… м-м… магістра до фатального кроку з балкона. Хоча я думаю, що Хендрику допомогли зійти вниз, за поруччя. Є багато підступних способів, а семанти — найслабші маги на світі, вони не вміють опиратися чи запобігати.

— Ви гадаєте, смерть магістра — результат замаху? Хто міг бажати смерті безневинному теоретикові? Знаючи, що цим викличе на себе гнів і помсту всесильного герцога…

— Хто? Наприклад, герцогиня. Флора д’Естрем’єр не зупинилася б перед убивством, якби це несло вигоду. Найняти вмілого кобника-аконіта, замовити отруту, від якої в людини, що стоїть біля поруччя балкона, виникне, скажімо, нудота й непереборне бажання нахилитися вперед, полегшуючи шлунок… Я не майстер отрут, але за наявності часу й бажання без особливих зусиль підібрав би відповідні компоненти.

Перш ніж допити кубок і піти спати, гросмейстер Ефраїм сказав дивну річ. Принаймні, Анрі не вловила зв’язку між оповіддю про омфалічні теорії та фінальною реплікою некроманта:

— Ці події, любонько, і призвели до того, що я зацікавився некромальною родопоміччю. Так, у людській долі трапляються дивні казуси. Хендрик Високосний падає з балкона, сам або за допомогою доброзичливців, а юний Фрося ламає сімейну традицію, вступаючи на факультет некромантури університету в Патриху. Даруйте, я зовсім заговорив вас. Добраніч!

— Добраніч, ваше чорнокнижництво!

SPATIUM ХVІІ

СОН ОСІННЬОЇ НОЧІ,

або

ЧУЖА ДУША — ТЕМНИЙ ЛІС

…Ти спиш.

Ти стоїш біля поруччя балкона, високо над землею, дивлячись у небо. На тобі старомодний чоловічий костюм: камзол підбитий ватою, стьобані штани до середини стегна, панчохи, туфлі з довгими носами, берет, плащ… Плащ дуже довгий, із щільної тканини в чорно-білу клітинку. Він схожий на гральну дошку для «крультанга», розкриту перед початком партії, коли фігури ще сплять у братській шухлядці, а гравці подумки шлють один одному побажання поганих гамбітів і безнадійних ендшпілів.

Ти опускаєш погляд.

Внизу, на плитах двору, стоїть Конрад фон Шмуц. Він причепурений, як вельможа минулого століття, озброєний церемоніальною шпажкою, з якою вже якось снився тобі у вінчальному храмі. Трохи напідпитку, барон махає рукою, вітаючи або запрошуючи спуститися, і раптом міниться на виду: вузьке довге обличчя обрамляють лляні локони, завиті на кінцях. Міняється й ім’я, точніше, спершу змін зазнає титул: не його світлість, а його високість, не барон, а герцог.

Ти, Хендрик Високосний, дивишся згори вниз на Губерта Раптового, і нічому не дивуєшся. Це просто в Чуриху домоглася успіху, і у ваших тіней відросли двійники — тінь давно померлого магістра, тінь давно померлого герцога, п’ятого з роду д’Естрем’єрів. Ваші імена відкинули в минуле тіні, вузькі, як бойові клинки, глибоко проникли в плоть імен чужих. Така плутанина буває, особливо уві сні. Уві сні трапляється всяке. Потонувши в трясовині видінь, можна виявитися ким завгодно, особливо якщо старий некромант перед сном наплів сім коробів гречаної вовни і збуджений розум трансформує оповідь Фросі в низку образів — віщих, оманливих і нейтральних.

Сон-перевертень, сон-піфія.

Надто яскравий, надто пронизливий.

До твого серця прив’язано струну. Сувору, нещадну, зроблену з отруйного срібла. Тебе нудить від її запаху. Хтось далекий, сміючись хрипким сміхом злої чаклунки, обертає кілок лютні, натягаючи струну дедалі тугіше, підвищуючи звук до вереску, виймаючи серце з грудей, примушуючи нахилятися вперед, над поруччям, через них — спершу в небо, а потім і в землю.

Надокучливо дзижчить біля скроні лінива муха. Дзижчання вплітається в сон, занурюючи в холодні води глибше, ще глибше… Води обіймають тебе до самої душі. Хор співочих янголів, вишикувавшись на горбатому мосту сонця, що заходить, замість гімну «Повстань, зів’ялеє світило!» тягне речитатив Труффальда Сновиди з трагедії «Зоря»:

Що станеться, якщо на ім’я кинуть тінь,

А тінь назвати іменем якимось?

Чи є зв’язок між іменем і тінню?

Гри випадку лякаюче плетіння

Ввижається мені в поняттях неживих,

Що жити хочуть неодмінно…

У очах танцюють склисті хробачки. Це актори: вони розігрують твоє життя від колиски до балконного поруччя. Батько, скромний архіваріус, рано померла матінка, книжки, свічки, герцог, Майорат, струна під серцем, плити під вежею. І все? Так мало?! Ні, ще є «Максими», недавно вкотре перероблені, є «Великий Заповіт», який ти відмовилася скорочувати для публікації, є чернетки й начерки, є три бабусі-ткалі в тісній комірці, вони ще прядуть, веретено крутиться, вертиться…

Вколи веретеном палець — проспиш сто років.

І тінь за хазяїном містом біжить,

По імені кличе: «Агов! Стережись!

Не треба!» Але це ім’я без буття

Мені незнайоме.

Життя йде по колу. Нічого до народження. Нічого після поруччя. Крок за поруччя — народитися заново, і знову: батько, мати, герцог… «Максими», «Заповіт»…

Омфалос — пуп землі.

Місце, де ти ще звучиш, навіть якщо всюди — замовкла. Лопається срібна струна.

CAPUT XVIII

«У ЗАПЕКЛОМУ БОЮ Я НЕНАЧЕ У РАЮ — КРАЙ ДОРОГИ ЛЯЖУ, ДРУЗІ, І ВЖЕ БІЛЬШЕ НЕ ВСТАЮ…»

Прокинувшись, Анрі довго лежала, дивлячись у стелю. У гостьовій спальні Ефраїма над ліжком не було балдахіна, як у велелюбної Номочки. Зате тут був купол, розписаний побутовими сценами: мчить лісом Дике Полювання, вирує хмільний шабаш на Волосяниці, юрба невтішних чурів ховає домовика, невизнані генії, тріпочучи крильцями, віддають відьму заміж за блудного елементаля…

Що ти бачиш, вігіло?

Небо над поруччям