Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

совєтські літаки почали бомбардувати Львів, у місті зчинився переполох, німецька протиповітряна оборона не давала ради. З того дня всі вечори в місті занурювалися у темряву, гасли вітрини й вікна, не засвічували вуличних ліхтарів, а для певності вимикали електрику. Тисячі бомб летіли на Львів, особливо першого і другого травня. Я побачив, як місто вилюднює, як утікає поліція, утікають військові, вся адміністрація на автах, заладованих різним добром, усе, мов звіяне вихорами, пакується і зникає, зникає, закурене порохами й димами. Усі вулиці були запруджені різноманітним транспортом. А мені ж треба жити далі.

22 липня перші совєтські танки прорвалися до міста, але їх вдалося вибити. Бій під Бродами було програно з великими втратами, тисячі вояків тепер проривалися з оточення. З підпілля вийшли вояки Армії Крайової та зайняли оборону в центральній та західній частині міста, німці трималися на Замарстинові, Клепарові й Левандівці, а вояки УПА боронили Святоюрський собор.

Увечері, коли я замислився над тим, як буду далі виживати, до мене додому ввалився Краух. Він мав знову той пронизуючий погляд, який мені ніколи не подобався.

— А що, — запитав, — ви теж збираєтеся утікати на Захід?

— Думаю. А ви?

— їду вночі. Хочете приєднатися?

— Я б не проти, якщо ваша ласка. Ми ж бо з вами нерозлийвода.

Він розсміявся.

— Авжеж. Є в мене для вас місце. Але не для вашої кралі. То нічого? Такого добра по війні тепер повно, нє?

— О, не будьте таким жорстоким! Невже ж таки одного зайвого місця не буде?

— Нас буде четверо, а ще багаж. Чи ви хочете, щоб я свою валізу викинув задля вашої жінки?

Я мав доволі скислий вигляд. Він зиркнув на мене спідлоба й буркнув:

— Ну, добре. Послуга за послугу. Що ви мені заплатите за те, що я і її заберу з собою?

— Ов! Та я бідний чоловік. Що я можу заплатити?

— Бідний? А з докторської валізи ви нічого собі не смикнули?

Я отерп. Оце він аж досі тримав це в собі й тільки зараз вибовтав? Я спочатку віднікувався, врешті признався, що дещо взяв, якихось кілька нещасних монет і кульчики. Кульчики я можу залишити собі, сказав Краух, а монети треба віддати.

— Як ви здогадалися? — запитав я.

— Того дня, коли ми знайшли валізу, я вирішив допитати доктора. Але халепа — його з усією родиною вивезли за межі генерал-губернаторства. Минув час, і мені в голові щось свінуло. Якась дрібничка. Вона мене муляла і муляла. Аж поки оце вчора не обстежив валізу якомога уважніше. І знаєте, що помітив? Фарбу. Червону фарбу на спідній стінці валізи. Це фарба з підлоги. В доктора паркет, а у вас дошки тоді ще були свіжо помальовані. Валізу ви тримали під ліжком, де фарба ще не встигла добре засохнути і де-не-де вона відбилася. Зовсім трішки, якихось кілька крихітних мазків. Але цього досить, аби я прикрасив вами шибеницю.

Мені закрутилася голова, я намацав рукою крісло і впав у нього, а Краух виразно тріумфував, він просто пишався собою. В голові моїй гупали молоточки, я не знав, що маю думати. Врешті вибелькотав:

— Я все віддам.

— Авжеж, віддасте. І то нині.

— Одну хвилинку, — сказав я і, визирнув на вулицю. Його «студебекера» не було видно, мабуть, прийшов пішки. Десь вдалині чулися вибухи бомб, гуркотіли гармати, звідкілясь валили дими й чувся сморід. — Моя жінка не повинна нічого знати й не знає. Зараз я її випроваджу, і ми вирішимо всі питання. А поки що частуйтеся.

Я пішов до Меласі, вона лежала на канапі й гладила кицьку.

— Зберися і зникни на годинку, — сказав я. — Це в наших інтересах. Хутенько.

Вона здивовано поглянула на мене, але послухалася. Коли вона пішла, я сказав комісарові:

— Ходімо у пивницю. Ви ніколи не бачили моєї колекції вин?

Він отетерів:

— Що? Вин? І ви ніколи мені про них нічого не казали? Та ви шельма над шельмами!

Очі в нього загорілися.

— Але тепер кажу. Ми можемо їх забрати з собою. Там доволі коштовні вина. І там я тримаю всі свої скарби.

Ми спустилися у пивницю, на нас дихнуло вогкістю і холодом. Пивниця була доволі простора і мала два приміщення, відділені одне від одного дверима. У першому приміщенні стояли бочки з пивом та зберігалася ярина, яку ми купували на селах. А в другому — консерви, мило, сірники, свічки та самогонний апарат, за який я міг теж опинитися на гілляці, але комісара більше такі дурниці не цікавили. Він шукав очима колекцію вин.

— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.

Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, як не віщувало воно нічого поганого й раніше, тому він рушив до штори, відгорнув її і вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся назад, я вже опинився за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився у напівтемряві, і хоч без вина, але з запасами їжі.

— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.

— Для природних потреб прошу користатися діжкою, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я.

— Випускай! Мене будуть шукати!

— Що вам приготувати на обід? — запитав я якомога ввічливіше.

Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:

— Кохана, нам тепер нема потреби кудись утікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.

— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.

XX. Стефан

1

У квітні помер тато і вже не бачив совєтських бомбардувань. У дні, коли на Львів полетіли бомби, мало хто вірив у перемогу Німеччини. Розбомблено було двірець, станції Підзамче й Персенківку, а також скнилівське летовище, бомби ледь не щодня падали на будинки, понад сотню людей загинуло, лікарні були забиті пораненими.

Але німці боронилися завзято. Якимсь чином стало