Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

над чорною дірою шахти стояв підіймач. Все підготовлено для підйому основної частини скарбу.

Потім Гаррі натиснув ногою на «брус» і «брусок» — кам'яна плита стала на місце.

— Навіщо? — запитала Летиція. — Адже незабаром ми повернемося сюди з матросами.

Він підморгнув:

— Для ефективності. У колодязі вхід до штреку я теж закрив. Нехай Дезессар бачить, скільки труднощів ми подолали.

* * *

На самісінькому виході з печери, перед розбурханою завісою водоспаду, Гаррі зупинився.

— Не будемо піднімати дашок. Хоч пан Кліщ і недовго пробуде разом із нами, а все ж ні до чого йому знати зайве. Ви не боїтеся змокнути, лікарю?

І вони пройшли просто крізь спадаючий згори потік, так само тримаючи скриню за руків'я. Летиція заховала мене під пахву — інакше б я не зумів би прорватися крізь цю перешкоду, та я все одно змок до останньої пір’їнки. Тепер раніше, як за дві години, мені не піднятися в повітря.

Проте на писаря наша неочікувана поява просто зі струменів водоспаду справили сильне враження.

Метр Сальє, який за весь час нашої відсутності так і не зійшов з місця, позадкував, замахав руками, потім почав хреститися.

— Каранда-баранда-дуранда! — грізно викрикнув Логан, фиркаючи і відпльовуючись. — Ось і все чаклунство. Як бачите, друже, ми повертаємося зі здобиччю. Хочете поглянути?

Вибравшись з чаші, в якій пінилася бура вода, вони з Летицією поставили тяжкий вантаж на каміння.

Кліщ увесь затремтів.

— Не знаю, як ви, а я душу дияволу не продавав! — боязко сказав він. — Я лишень отримаю свою законну частину!

Та коли він зазирнув у скриню, вся боязкість його полишила. Королівський писар гепнувся на коліна і тихенько завив від захвату — при цьому, що при денному світлі коштовності сяяли набагато скромніше, ніж при освітленні смолоскипів.

— Ну, досить, досить. — Штурман звів Кліща на ноги. — Дорога неблизька, а вантаж тяжкий. Але ж свій тягар не важить, правда? Зараз я зав’яжу Епіну очі, а ми з вами потягнемо його далі.

Потайки підморгнувши, він пов’язав Летиції чорну хустку на обличчя, але залишив знизу щілинку.

— Тримайтеся за мене ззаду, за пояс, лікарю.

— Ні, нехай іде збоку, — швидко сказав Кліщ. — Я маю бути певним, що він не підглядає.

І ми вирушили у зворотний шлях. Рухалися ще повільніше, ніж дорогою до копальні — скриня важила чимало, а змінити руку Логан не міг, тому кожні сто кроків просив зробити перепочинок. Щоразу під час зупинки Кліщ відкривав ляду і пожадливо дивився на коштовності; під час ходьби він теж мав чим зайнятися — беззвучно ворушив губами, перевіряючи кількість кроків від рогу до рогу. Штурман скоса поглядав на зосередженого писаря, злегка викривляючи рота в недобрій посмішці.

Я теж вів підрахунок. Коли до місця, де нас очікував Проноза, залишався один поворот, під час чергового перепочинку Гаррі раптом сказав:

— Я зовсім знесилений. Дайте-но рому, Епіне. Здається, я заслужив цю маленьку винагороду. Пан Сальє обійдеться. Він скоро зміниться, а мені тягнути скриню і далі.

Розрахунок був точним: люди типу Кліща не можуть допустити, щоб хтось зазіхав на їхні права.

— Я теж стомився! — обурено вигукнув він. — На відміну від вас я не звик до грубої праці. Я член королівської гільдії писарів, а не носій!

— Грець із вами. Пийте першим. Але не більше трьох ковтків.

Отруєний ром з булькотінням полився в пащеку «члена королівської гільдії». Не відриваючись, Логан дивився, як у Кліща сіпається гострий кадик.

— Досить, залиште й іншим!

Не знаю, що підмішала Летиція в напій, але дія напою була швидкою.

Передаючи штурману флягу, Кліщ похитнувся. Потім сів на скриню і схопився за скроні.

— Щось голова йде обертом, — промимрив він, після чого відразу ж повалився на землю і більше не поворухнувся.

— Прекрасна робота, Епіне. — Рука Логана креслила в повітрі швидкі хрести, очі були спрямовані в небо. — Господи, Ти бачиш, що це не я.

Моя дівчинка зірвала пов’язку і мовчки подивилася на нерухоме тіло.

— Що далі? — запитала вона.

— Беріться за ручки. До Святого Маврикія — як палицею кинути.

Вони понесли скриню, а я сів на землю біля метра Сальє і переконався, що він живісінький, просто спить міцним сном. Хто б сумнівався?

Повернувшись на плече до Летиції, я вдячно торкнувся дзьобом її щоки. В Японії кажуть: «Самурай не обирає пана, але щасливий той, хто служить шляхетному мужу». Додам від себе: «Чи шляхетній діві».

Мічмана біля статуї не виявилося. Кам'яний товстун незворушно витріщав на нас свої порослі мохом очі, дзюрчав струмок, але Пронози ніде не було.

— Куди подівся триклятий молокосос?

Гаррі спантеличено озирнувся. Обійшов довкола валуна — і зупинився. В груди йому вперся ствол пістоля. Там причаївся Проноза. Він був схожий на готову до відсічі тваринку, яку загнали в куток: очі, мов щілинки, зубі вишкірені.

— Куди ви поділи Кліща? — запитав мічман свистячим шепотом.

Виходить, хлопчисько був не таким уже й дурником.

— Я ж сказав: вогнепальну зброю з собою не брати. — Логан не звертав уваги на дуло. — Ти сховав пістолет під одягом? Але навіщо?

— Вам не вдасться мене прикінчити! Не з тим зв’язалися!

Проноза відійшов ще на крок і зупинився. Більше задкувати не було куди.

— Заспокойся, дурню. Для чого ти нам знадобився? Кліщ живий-здоровий. Ми залишили його охороняти вхід до сховку. Якби ти тільки бачив, скільки там золота! — Гаррі поманив мічмана за собою. — Поглянь-но, що у нас тут.

Хлопець пішов за ним дуже обережно, а зброю тримав напоготові. Та Летиція відкинула ляду, зі скрині вихопилося чарівне сяйво, і Проноза, забувши свій страх, кинувся до скарбу.

Знову, вже втретє за короткий час, я мав можливість спостерігати, як у людини затьмарюється свідомість від жадібності. Ірландець співав і танцював, писар вив, а мічман повівся ще дивніше: він уткнувся у скриню, наче собака в миску, і почав цілувати коштовні камені. Пістоль валявся на землі кинутий і забутий, штурман крадькома підняв його.

— Ну що, дурнику, тепер бачиш, що Гаррі Логан не пускає слів на вітер? — приязно мовив він, давши юнакові як слід насолодитися чудовим видовищем.

Проноза кивнув. Він утратив дар мови. На грубій пиці застиг вираз екстатичного заціпеніння.

— Тепер, Епіне, я змушений зав’язати вам очі, — значливо оголосив штурман і знову підморгнув. — Ви й так бачили більше, ніж вам слід. Шлях від цього місця до виходу з лабіринту повинен знати тільки мій друг Проноза.

Він пішов до мічмана, залишивши пістолет на камені.

Я побачив, як Летиція, перш ніж пов’язати хустку, швидким рухом ховає зброю під сукню, і