Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

я розповів про це дядькові. Він усміхнувся у відповідь на цю вигадку, але, здавалося, його усмішка була навіяна якимись спогадами. Пізніше я почув, що схожий образ згадувався у деяких диких давніх легендах простолюду — образ цей також був пов’язаний із потворними, тваринними формами, яких набував дим із великого комина, і з дивними обрисами, яких іноді набувають деякі звивисті корені, торуючи шлях у підвал крізь розхитані каменюки фундаменту.

II

Дядько не показував мені нотаток і матеріалів стосовно покинутого будинку, які йому вдалось зібрати, аж поки я не став зовсім дорослим. Доктор Віпл був здорового глузду консервативним лікарем старої школи і, незважаючи на увесь власний інтерес до того місця, не квапився заохочувати молодий розум у його потягу до надприродного. Його власна позиція постулювала лише те, що будівля і прилегла територія перебували в стані очевидної антисанітарії і не мала в собі нічого надприродного; проте він розумів, що той захоплюючий ореол, який збуджував навіть його інтерес, у вигадливій свідомості дитини може втілитися у форму найжахливіших асоціацій.

Доктор був неодружений; сивоголовий, чисто поголений, старомодний джентльмен з репутацією місцевого історика, він часто ламав списи у суперечках з такими шанованими полемістами і оборонцями традицій, як Сідні С. Райдер і Томас В. Бікнелл. Він разом зі своїм єдиним слугою мешкав у георгіанському маєтку з дверним кільцем і закутими в металеві перила сходами, який відчайдушно балансував на крутому підйомі Норт-Корт-стріт за старезним цегляним будинком і спорудою колоніальної доби, де його дід — кузен того самого знаменитого капітана Віпла, який спалив озброєну шхуну Ґеспі флоту Її Величності у 1772 році — на законодавчих зборах 4 травня 1776 року голосував за незалежність Род-Айленда. У його бібліотеці з вологим повітрям, невисокою стелею, вкритими цвіллю білими панелями, різьбленнями над каміном і маленькими, затіненими виноградом віконечками зберігались реліквії і записи про його стародавній рід, чимало з яких містили незрозумілі відсилання до покинутого будинку на Бенефіт-стріт. Те моровище було від нас не так і далеко — бо зараз Бенефіт пролягає просто над будівлею суду, де перші поселенці вгризалися у стрімкі схили пагорба.

Коли, зрештою, мій зрілий вік і постійні вмовляння змусили дядька відкрити мені те, що він знав про будинок, я побачив, що переді мною постала доволі дивна хроніка. Крізь усе багатослів’я, численні дати і нудну генеалогію, якими переважно пістрявіли матеріали справи, постійним лейтмотивом уперто проступали трагізм подій і їхня надприродна зловісність, що вразило мене навіть більше, аніж самого пана доктора. Цілком окремі події були беззаперечно пов’язані між собою, а несуттєві, на перший погляд, подробиці могли приховувати безліч страхітливих припущень. Мене охопила нова жагуча цікавість, порівняно з якою моя ж хлоп’яча допитливість блідла, здаючись безглуздою та смішною. Перше ж відкриття спонукало нас до виснажливих досліджень, а зрештою й до моторошного пошуку, який так катастрофічно закінчився для мене і мого родича. Бо останньої миті дядько наполіг на тому, щоб долучитися до ініційованих мною пошуків, а після єдиної ночі у тому будинку вже більше не повернувся на світ божий. Я почуваюсь самотньо без тієї доброї душі, довгі роки життя якої були позначені шляхетністю, чеснотами, добрим смаком, великодушністю і вченістю. Щоб ушанувати його пам’ять, я спорудив мармурову урну на цвинтарі церкви Святого Іоана — на місці, яке так любив По, у затінку величезних верб на пагорбі, де склепи і надгробки упокорено туляться поміж білим громаддям церкви та стінами будинків і банків на Бенефіт-стріт.

В історії будинку, що поставала з мішанини дат, не було нічого зловісного ані в його спорудженні, ані у відомостях про багату і шановану родину, яка його збудувала. А проте вже від самісінького початку над будинком нависла якась лиховісна тінь, яка невдовзі здобула чіткіше окреслення. Дбайливо зібрані моїм дядьком записи починаються з часу зведення будику у 1763 році і містять величезну кількість деталей. У покинутому нині будинку, здається, спершу мешкав Вільям Гарріс, його дружина Рубі Декстер і діти: Елькана, народилася у 1755 році, Ебіґейл, народилася у 1757 році, Вільям Молодший, народився у 1759 році, і Рут, народилася у 1761 році. Гарріс був успішним торговцем і моряком Вест-Індійської торгової компанії, пов’язаної з фірмою Обедайї Брауна і його племінників. Коли Браун у 1761 році помер, нова фірма «Ніколас Браун & Ко» зробила Гарріса власником брига Розважливість, збудованого у Провіденсі, водотоннажністю 120 тонн, що дало йому можливість заснувати власне родинне вогнище, про яке він завжди мріяв ще з часів одруження.

Місце, яке він обрав під забудову — нещодавно вирівняна ділянка нової фешенебельної Бек-стріт, яка проходила схилом пагорба над багатолюдним Чіпсайдом, — було найкращим з усіх можливих, тож будівля добре вписалася в довкілля. Це було найбільше, що могла собі дозволити людина із середніми статками, тож перед очікуваним народженням уже п’ятої дитини Гарріс поквапився переїхати у новий будинок. Хлопчик, що з’явився на світ у грудні, народився мертвим. За наступні півтораста років жодна дитина у цьому домі не народилася живою.

Наступного квітня почали хворіти діти, Ебіґейл і Рут померли ще до кінця місяця. Лікар Джеб Айвз діагностував у них якийсь різновид дитячої лихоманки, хоча люди стверджували, що то не було простою недугою чи швидкоплинними сухотами. У будь-якому разі, здавалося, що хвороба перехідна: Анна Боуен, одна з двох слуг, наступного червня померла з тими самими симптомами. Ілай Лідеасон, інший служник, постійно скаржився на слабкість і вже збирався було повернутися на батьківську ферму у Регоботі, але раптово вподобав собі Мегітабель Пірс, яка прийшла на місце Анни. Він помер наступного року — року воістину сумного, бо він ознаменувався смертю самого Вільяма Гарріса, ослабленого кліматом Мартиніки, на якій впродовж попереднього десятиліття він часто і надовго затримувався у службових справах.

Повдовіла Рубі Гарріс так ніколи й не відійшла від потрясіння, завданого смертю чоловіка, а смерть її первістки, Елькани, що сталася через два роки, остаточно похитнула її здоровий глузд. У 1768 році її охопило легке божевілля, і звідтоді вона бувала лише на горішніх поверхах будинку, а її старша незаміжня сестра, Мерсі Декстер[112], переїхала до маєтку, щоб опікуватися родиною. Мерсі була негарною худющою жінкою, наділеною, проте, неабиякою силою; втім, від часу приїзду її здоров’я теж відчутно погіршилося. Вона почувала величезну прив’язаність до своєї бідолашної сестри і надзвичайно любила свого єдиного вцілілого племінника, Вільяма, який з міцного малюка перетворився на хворобливого і хирлявого юнака. Того року померла Мегітабель, а відразу по тому інший слуга, Презервд[113] Сміт, звільнився без жодних пояснень — чи, принаймні, відбрехавшись якимись несусвітніми байками і скаргами на те, що йому не подобається запах цього місця. Якийсь час Мерсі не вдавалося знайти нікого собі на допомогу, оскільки сім смертей і один випадок божевілля, які трапилися впродовж п’яти років, породили цілу купу пліток, які з часом стали геть безглуздими. Зрештою їй таки вдалося знайти нових слуг з інших міст: Енн Вайт, понуру жінку з тієї частини Північного Кінґзтауна, яка зараз існує як окреме місто під назвою Ексетер, і вмілого бостонця на ім’я Зенас Лоу.

Саме Енн Вайт першою надала зловісним чуткам певної чіткої форми. Мерсі варто було двічі подумати, перш ніж наймати когось із околиць Нусенек-Хілл, бо та лісова глухомань була, та й зараз залишається, кублом найдикіших забобонів. Ще не