Андрій Левицький - Сонячна магія

— Дабуа-бадуа? — поспитав у нього вождь.

— Напевно, цікавиться, чи готовий той до смерті, — подав голос Каштелян, якого Геб і досі тримав на руках.

Геб постукав Гаргантюа по плечі.

— Вони збираються спалити його? Ми ж втрутимося?

— Ні, ми не втрутимося! — негайно відгукнувся магопес, хоча його ніхто ні про що не запитував. — Це величний стародавній звичай! Ще бракувало нам порушувати їхні традиції…

Голос барабанів разом змовк, музики завмерли, як і танцюристи, схилилися до тички в очікуванні відповіді. Карлик почав щось говорити і говорив досить довго.

— Ууууу… — почулося зусібіч чи то розчароване, чи то сповнене поваги підвивання.

Вождь статечно кивнув і опустив палаючий кінець смолоскипа до гілок.

— Стривай! — вереснув Каштелян, коли Гагра широко покрокував уперед. — Ти куди, старий телепню?

Ельфи разом повернулися на рипіння снігу. Гагра пройшов повз них, зупинився перед вождем. Геб теж ступив уперед, але на нього ніхто уваги не звернув — усі погляди зосередилися на двох майже однакових постатях біля тички. Вождь окинув Гагру уважним поглядом, розгледів пір’я у волоссі, золоте кільце у вусі й запитав:

— Кадука-мадука?

— Мануал-будуал, — відгукнувся Гаргантюа.

— Ууу… — вождь задумався, смикаючи намисто з маленьких черепів, що затишно влаштувалися в густих заростях чорного волосся на його широчезних грудях. — Губанедура, — зауважив він нарешті й ніби прийняв остаточне рішення — виніс короткий вирок: — Уба.

— Убааа… — залунало з усіх боків. — Убаа, глюп, убааа!

Вражений таким аргументом, Гагра відступив з роззявленим ротом, а вождь знову опустив смолоскип, маючи намір підпалити галуззя. Тут Каштелян зістрибнув з рук Геба, пробіг між ніг ельфів, вискочив до тички. Шерсть магопса була запорошена снігом, вуса перетворилися на довгі крижані колючки, хвіст укрився кригою, що поблискувала у світлі багаття.

— Скільки можна розмовляти? — заволав він, стаючи на задні лапи, а передніми впираючись у живіт вождя. — Ти, тупаку, тобі що сказано? Відпусти його!

Усі ельфи племені ошелешено завмерли. Вождь впустив смолоскип, нагнувся, розглядаючи пса з таким виразом, наче це була маленька подушка, що раптом зіскочила зі свого місця в узголів’ї ліжка та загавкала.

— Уф! — видихнув магопес, опускаючись на чотири лапи й презирливо оглядаючись. Одна з тих тварин, що лежали в снігу по всьому становищу, стомлено й повільно підійшла до нього. Виявилося, що це волохатий пес, увесь, від лоба до кінчика хвоста зарослий густою темною шерстю. Він втупився в магопса.

— Чого треба? — недбало запитав у нього Каштелян, повертаючись до собаки задом.

— Шатан? — звернувся до Гагри вождь, шанобливо вказуючи пальцем на Каштеляна. — Бандуба дурку?

— Шатан, шатан, — погодився Гаргантюа, вишукуючи поглядом Гебвіна. — Агу дурку шатан.

— Дурку! — вигукнув вождь і раптом зареготав, обхопив Гагру за плечі, наступив на смолоскип і загасив його.

— Дурку агу! Дурку агу шатан! — заголосило плем’я. Музики знову вдарили в барабани, але тепер швидше, так що над табором залунало радісніше, святковіше «тумм-тумм-тумм», ніж раніше. Вождь підхопив кар-лика під пахви, високо підняв над головою та рушив до найбільшого намета стану.

Незабаром усе повинне скінчитися — втікачі майже прийшли до нього.

— Треба лише трохи підштовхнути події, — мовив Тодол.

Бардо підвівся, пройшов уздовж своєї галереї та зупинився в її кінці. На високому й вузькому гранітному циліндрі стояв кістяк кажана. Бардо дуже обережно взяв його та переніс на стіл, де поруч із чорнильницею і декількома аркушами пергаменту лежало сім здохлих пацюків. Поряд стояли три глечики, різні за розміром, а на клапті полотна — сім мініатюрних червоних штанців і сім списів завбільшки як голка.

З ящика маг дістав вузьку чорну стрічечку. Він схилився на кут столу й написав на пергаментному аркуші кілька рядків, згорнув його та стрічкою прив’язав до лапки кістяка. По тому відкрив глечик, срібною ложечкою зачерпнув чогось звідти й вилив на череп миші.

Густа рідина спінилася, тихо засичала й всоталася в кістку. Бардо уважно спостерігав, що відбувається.

Уздовж тонких вигнутих кісточок миші пробігли брижі.

— Давай, давай! — мовив він.

Кістяк ворухнувся. Власне, це був уже не кістяк — він укрився шкірою, між кісточками крил простяглися тонкі перетинки. Тільки череп залишився колишнім.

Кажан писнув і зігнувся, порожні очниці повернулися до згорнутого в трубочку пергаменту, прив’язаного чорною стрічкою до лапки.

— Униз, — наказав Бардо Тодол. — Лети вниз, передай послання.

Старійшини племені, кілька наймогутніших воїнів, вождь, Гаргантюа, Геб і врятований карлик сиділи на хутряних підстилках навколо багаття, що горіло в