Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

із срібним дзвіночком під рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарієм позаду крісла, сподівалася розмови щирої, доброзичливої, майже батьківської, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесідував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про свої нещастя.

Та що далі вони йшли з графинею Матільдою, то пишнішими, урочистішими ставали покої, мармурові стіни розсувалися ширше й ширше, стелі втікали в недосяжність, тиха жіноча хода розлунювалася, ніби в нічних горах або в якійсь потойбічній порожнечі, довкола панувала холодна велич, настороженість, сказати б, навіть недовіра. Аби Євпраксія йшла з кимось іншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тільки не Матільдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала своїх пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину своєю неприступністю, перш ніж вона сподобиться потрапити на очі первосвященика.

Отці церкви не могли бути занадто скромними, бо ж відстоювали всемогутнього бога. Тому повинні були думати про велич і всіляко домагатися її в усьому. Папа Урбан не цурався величі — це Євпраксія збагнула, щойно ступивши у величезний біломармуровий зал, посередині якого стояв так само біломармуровий височезний трон. Ніде нікого, аж серце стискується від білої порожнечі і від тяжкого гніту отого важезного, тесаного з цілих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матільда, ерцєпископом Урсо.

Де ж папа? Євпраксія розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покірливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навіть для неї, для імператриці, трону. Побачила папу зненацька. Сидів на троні, мав на собі широкий білий одяг, який зливався з білим мармуром, на голові мав круглу оксамитову шапочку, так само білу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевів гострою лисиною, довгою шиєю, якимсь пласким безвиразним обличчям — тільки завдяки отому рожевінню й ставав помітний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк Єлисей, якого висміяли діти і були за це розтерзані ведмедицями. Мимоволі Євпраксія здригнулася від лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповідь Журини про те, що чеберяйчики є круглоголові й гостроголові. У круглоголових думки розташовані гармонійно, в гостроголових збираються у гострому вгорі й від найменшої необережності вилітають з голови. Гостроголові — пустоголові. Бійся їх! Остерігайся всіляко! Поки підходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох біломармурових присадистих слонів. Трикутна висока спинка прикрашена різьбленням, увінчана мармуровою квіткою, з пелюсток якої витискається щось округле, мовби папина лисина. Такі самі мармурові лисини прикрашають всі чотири верхів'я колон-стовпців, що оточують трон. Низ — весь у різьблених колах з хрестами, на бічних стінках — якісь написи, а передня стінка — підніжжя — прикрашена різьбленими орлами, що примостилися якраз обабіч папиних спущених ніг. Слони під троном стоять спокійно й покірливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втуплені в того, хто наближається, так і готові зірватися, стрибнути навстріч, хижо клюнути своїми безжальними дзьобами.

Графиня Матільда випередила Євпраксію, дрібно ступаючи, майже добігла до трону, притулилася щокою до білої пантофлі папської, покотила свої очі-кружальця вгору, до найсвятішого, той милостиво схилився, подав їй руку для поцілунку, спробував посміхнутися вузькими сухими губами і саме тоді побачив своїми безбарвними, як у старого орла, очима Євпраксію. Та стояла за Матільдою, не припадала до папської пантофлі, не схилялася в покорі, горда, навіть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх і захват.

Урбан відсмикнув руку від Матільди, відкинувся на спинку трону, пустив очі кудись угору, графиня злякано подавала Євпраксії якісь знаки, але та чи не помічала, чи не хотіла зауважувати, стояла заклякло перед химерним троном, дивилася не вгору, на папу, а на отих орлів, що стерегли папські ноги й мірилися виклювати їй серце. Нарешті ступила ближче, схилила в поклоні голову, сказала:

— Прийшла за вашим благословенням, найсвятіший отче, і за вашою поміччю.

Тоді папа поклав на неї повільний хрест, подав їй руку, і вона поцілувала руку, бо сподівалася від неї помочі.

Матільда радісно кивала: так, так, ах, як прекрасно і яка вона рада, що влаштувала цю зустріч і що все починається якнайліпше, саме так, як і має починатися. І все завдяки їй, завдяки її доброму серцеві, її любові до справедливості й до святості. Святість повинна запанувати в світі — цій великій меті вона присвятила своє життя. Великій меті — велике життя. З'єднала його зі справами римської церкви, з її первосвящениками. Шукала в них опертя, вони шукали опертя в неї. Що вони без неї? Що Григорій, Віктор, Урбан? Не могли діяти, бо не мали засобів. Засоби давала їм вона, графиня Тосканська. Не могли розкидатися словами, бо всі їхні слова — від бога. Тоді говорила за них вона. Не могли мати жодної близької душі, навіки повінчавшись а церквою. Матільда ставала для неї такою душею, не лякаючись людського поголосу. Урбан — супруг церкви, Вельф — супруг Матільди, та ні той, ні той не живе з своєю жоною. Так кажуть. Хай! їй байдуже! Вона має велику мету і повинна її досягнути.

Папа мовчить за звичаєм, тому говоритиме вона, щоб помогти цій упертій сарматській жоні.

— Ваша величність, ми з найсвятішим папою знаємо, що вас вивезено до Германії в дванадцять літ. Дванадцятилітній Ісус так само був загубився, і Марія знайшла його лиш через три дні. Він бесідував у храмі з учителем.

— Мене ніхто не шукає. Хоч теж загубилася дванадцятилітньою, — гірко мовила Євпраксія.

— А хіба ви не в храмі й не бесідуєте з найсвятішим учителем, ваша величність! — вигукнула Матільда.

Євпраксія поглянула на папу. Той сидів мовчки, непорушно, в тупому збайдужінні. Чи казати йому? Чи просити? Чи вимолювати в цього чоловіка по крихті свою свободу, як жебраки збирають на папертях милостиню?

— Я вимагаю справедливості, — твердо сказала вона. — Мене знеславлено служителями вашої церкви, моє чесне ім'я втоптано в бруд, я зазнала знущань і наруги від імператора, який давно забув про все людське, тепер до цього додалося й зовсім неспогадане. Ваші прелати, мій сповідник, забувши про таємницю сповіді, потоптавши правду…

Папа мовчав далі, дивився вилинялими очима в простір, аж Євпраксія сполошилася: чи слухає і чи не глухий, як Генріх? Мала досить гіркого досвіду розмов з оглухлим імператором — тепер ще й папа?

Вона вмовкла на півслові, хоч як заохочувала її знаками графиня до мовлення, і тоді згори пролунав