Гюстав Флобер - Пані Боварі

на себе заздалегідь саван. Блідий, як статуя, з червоними як жар очима, Шарль стояв не плачучи напроти неї, в ногах постелі; священик, приклякнувши на одне коліно, тихо шептав молитви.

Емма поволі повернула голову; здавалось, радість осінила її, коли вона раптом побачила фіалкову єпітрахіль; умиротворена і ніби просвітліла, вона знову віднайшла забуту втіху колишніх містичних поривів, і їй марилися вже осяйні видіння вічного блаженства.

Священик підвівся і взяв розп'яття. Тоді вона витягнула шию, як спрагла людина до живлющої води, і, припавши устами до тіла богочоловіка, з усіх своїх гаснучих сил поцілувала його, — то був найпалкіший цілунок любові у її житті. Потім священик проказав «Misereatur»[79] і «Indulgentiam»[80], умочив великого пальця правої руки в єлей і почав маслособорування: спершу помастив очі, що були такі заздрі на всі земні пишноти, потім — ніздрі, жадібні до ніжного леготу й любосних пахощів; потім уста, осквернені лжею, словами гордині й воланням гріховної хоті; потім — руки, звиклі до приторків-пестощів, і вкінці підошви ніг, таких бистрих в ті дні, коли жінка ця бігла на заклик жадань, а тепер нерухомих навіки.

Кюре витер пальці, кинув у вогонь замаслену вату і знов сів коло вмирущої. Він сказав їй, що тепер вона повинна злити свої страждання з муками Ісуса Христа і здатись на боже милосердя.

Скінчивши останні напучення, він спробував укласти їй у руки свячену свічку — символ небесної слави, що мала невдовзі її осінити. Але Емма була така квола, що не могла тримати її, і, якби не отець Бурнізьєн, свічка упала б додолу.

Тим часом вона не була вже така бліда, як перше, і на обличчі її лежав вираз просвітлого спокою, ніби таїнство зцілило її.

Священик не забарився звернути на це увагу; він навіть сказав Шарлю, що інколи господь продовжує життя людині, якщо це потрібно для спасіння її душі. І Шарль згадав, як вона раз уже лежала було при смерті і причащалась.

«Може, ще не все втрачено», — подумав він.

Справді, Емма обвела очима все навкруг, поволі, ніби прокинувшись від сну; потім виразним голосом попросила дати їй дзеркало і, нахилившись, довго видивлялась у нього, поки з очей її не викотились дві буйні сльози. Тоді вона закинула голову, зітхнула і знову впала на подушки.

Груди її задихали швидко й переривчасто. Язик увесь висунувся з рота; очі викотились і потьмяніли, мов кулі гаснучих ламп; можна було б подумати, що вона вже мертва, якби боки не ходили в неї ходором від бурхливого дихання — немовби душа поривалася вискочити з тіла. Фелісіте упала навколішки перед розп'яттям; аптекар і той трохи підігнув коліна; пан Каніве виглядав у вікно на площу. Бурнізьєн знову почав молитись, нахилившись лицем над постіллю вмирущої, і довгі поли його чорної сутани прослалися по підлозі. Шарль стояв на колінах по другий бік ліжка і тягнувся до Емми. Він схопив її за руки, стискав їх і здригався при кожному ударі її серця, наче в ньому віддавались поштовхи від падіння руїни. Що голоснішим ставало хрипіння, то швидше священик читав свої молитви; вони зливалися з притлумленими риданнями Боварі, і часом усе потопало в глухому рокоті латини, що гуділа похоронним дзвоном.

Раптом на вулиці почувся цокіт дерев'яних черевиків і стукіт костура по бруку; хтось хрипко заспівав:

Ой у жнива жарка погода,

Гуляти дівчині охота…

Емма підвелась, мов гальванізований труп; волосся її розсипалось, широко розплющені очі пильно вдивлялися в одну точку.

Нанетта в полі жито жала,

Та ледве серп в руці держала,

Та все хилилася низенько:

Яка ж ти довга, борозенко!

— Сліпий! — крикнула Емма.

І зареготала — дико, одчайдушно, несамовито; їй здавалось, що вона бачить потворне обличчя каліки, яке страхіттям виринає з вічного мороку.

А вітерець війнув на жницю,

Задер угору їй спідницю.

Конвульсія знову кинула Емму на подушки. Всі підійшли ближче, її не стало.

IX

Коли хтось помре, нас охоплює якесь запаморочення, — настільки важко збагнути цей прихід небуття, примусити себе повірити в нього. Помітивши нерухомість Емми, Шарль кинувся до неї з криком:

— Прощай, прощай!

Оме й Каніве силоміць витягли його з кімнати.

— Заспокойтесь!

— Пустіть, — пручався Шарль, — я буду розсудливим, я нічого поганого не зроблю. Але пустіть мене! Я хочу її бачити! Вона ж моя жінка!

Він плакав.

— Плачте, — радив йому аптекар, — не противтеся природі, вам полегшає.

Шарль був слабий, як дитина; він дався відвести вниз, до їдальні, і незабаром пан Оме повернувся додому.

На площі до нього причепився сліпий: повіривши у протизапальну мазь, він пришкандибав до Йонвіля і тепер допитувався у перехожих, де живе аптекар.

— Ото ще! І без тебе зараз багатцько клопоту! Нічого, прийдеш іншим разом.

І Оме швидко шмигнув у аптеку.

Треба було написати два листи, приготувати для Боварі чогось заспокійливого, вигадати якусь брехню, щоб приховати самогубство, оформити цю брехню в допис до «Маяка»; крім того, сила людей чекала вже на нього, щоб дізнатися про новини. Коли нарешті всі йонвільці до останнього вислухали історію, як Емма готуючи ванільний крем, переплутала миш'як із цукром, Оме знову повернувся до Боварі.

Той був дома сам — пан Каніве уже поїхав; сидів у кріслі край вікна і безтямно дивився на підлогу.

— Тепер, — сказав аптекар, — вам треба б самому призначити час церемонії.

— Га? Якої церемонії? — А потім забелькотав перелякано: — Ні, ні, не треба, прошу! Хай вона залишиться в мене.

Оме, щоб розрадити його чим-небудь, взяв з етажерки карафку й став поливати герань.

— Ох, спасибі вам, — сказав Шарль, — ви добра людина.

І замовк, задихаючись під вагою спогадів, викликаних цим жестом аптекаря.

Тоді Оме вирішив розважити його трохи розмовами про садівництво. Всі рослини потребують вологи. Шарль кивнув головою.

— А втім, тепер знову скоро настануть погожі дні.

— А!.. — озвався Шарль.

Аптекар, не спромігшись продовжити розмову, почав обережно розхиляти завіси.

— А ось іде пан Тюваш.

Шарль машинально повторив:

— Іде пан Тюваш.

Оме не наважувався знов заводити річ про влаштування похорону; але священику вдалося умовити Шарля.

Він замкнувся у себе в кабінеті, взяв перо і по довгих риданнях написав:

«Я хочу, щоб її поховали в шлюбній сукні, в білих черевичках, у вінку. Волосся розпустити по плечах; зробити три труни: одну — дубову, другу — червоного дерева, третю — свинцеву. Не говоріть зі мною ні про що, у мене вистачить сили. Труну покрити зеленим оксамитом. Я