Гюстав Флобер - Пані Боварі

і широкий чорний фрак із завжди розстебнутими манжетами; у нього самого з-під тих манжет виглядали міцні м'язисті руки, — дуже гарні руки, на яких ніколи не було рукавичок, ніби вони завжди поспішали зануритись у людські страждання. Він зневажав чини, хрести й академії, був гостелюбний і щедрий, до бідних ставився, як рідний батько, і, не вірячи в доброчесність, був її взірцем; його, напевно, вважали б за святого, якби не тонкий проникливий розум, через який люди боялись його, як демона. Погляд у нього був гостріший від ланцета, — він сягав глибоко в душу і, відкидаючи всякі викрутаси і соромливі недомовки, зразу вивертав назовні всяку брехню. Такий він був завжди — повен тієї добродушної величі, що дається свідомістю великого хисту, щастя і сорокарічного бездоганного трудового життя.

Ще на порозі він насупив брови, побачивши мертвотне обличчя Емми. Вона лежала випростана горілиць, рот у неї був відкритий. Потім, удаючи, що слухає Каніве, доктор підніс пальця до носа і промовив:

— Так, так.

Але при цьому поволі знизав плечима. Боварі слідкував за ним. Вони глянули один на одного, і цей чоловік, що надивився на віку на всякі страждання, не міг стримати сльози; вона скотилась йому на жабо.

Він пішов з Каніве до сусідньої кімнати. Шарль побіг за ними.

— Вона в дуже тяжкому стані, правда? Може, гірчичники поставити? Я й сам не знаю. Найдіть же який-небудь вихід, адже ви врятували стількох людей!

Шарль обійняв його обіруч і, майже повиснувши на ньому, дивився на нього розгублено, благально.

— Наберіться мужності, мій бідний друже! Тут уже немає ніякої ради.

І доктор Ларів'єр відвернувся.

— Ви йдете?

— Я ще вернусь.

Він вийшов ніби для того, щоб дати розпорядження кучерам, а за ним ув'язався і Каніве, який не хотів, щоб Емма померла на його руках.

Аптекар наздогнав їх на площі. Така вже в нього була вдача, — він не міг відійти від приїжджих знаменитостей. Ось чому він став благати пана Ларів'єра зробити йому велику честь — поснідати в його господі.

Зараз же послано було до трактиру «Золотий лев» по голуби, куплено у різника весь запас котлет, у Тюваша вершків, у Лестібудуа яєць. Господар сам допомагав накривати на стіл, а пані Оме смикала петельки своєї кофти і все приказувала:

— Ви вже вибачайте, коли ласка, бо, знаєте, у наших убогих місцях, якщо не знаєш звечора…

— Чарки!.. — шипів Оме.

— Якби це ми жили в місті, можна було б подати і ті ж фаршировані ніжки…

— Та цить-бо!.. Прошу до столу, докторе!

За першою ж стравою аптекар визнав за потрібне повідомити деякі подробиці катастрофи.

— Спочатку з'явилось відчуття сухості в горлянці, потім почалися нестерпні болі в надшлунковій ділянці, часті позиви до блювоти, коматозний стан.

— А як це вона отруїлась?

— Не знаю, докторе; просто не уявляю собі, де вона могла дістати цієї арсенистої кислоти.

Жюстен, що саме увіходив у кімнату з купою тарілок, аж затрусився весь.

— Що з тобою? — спитав аптекар.

При цьому питанні хлопець випустив усе з рук, і тарілки так і брязнули об підлогу.

— Йолоп! — зарепетував Оме. — Незграба! Роззява! Ідіота клапоть!

Але він швидко опанував себе і розповідав далі:

— Я вирішив, докторе, зробити аналіз і, рrіто[76], обережно ввів трубочку…

— Краще було б, — сказав хірург, — ввести їй пальці в горлянку.

Другий лікар мовчав: він щойно дістав добрячу, хоч і конфіденціальну, нагінку за своє блювотне; таким чином, тепер цей милий Каніве, який під час історії з викривленою ступнею був такий самовпевнений і велемовний, тримав себе дуже скромно; він не пускав і пари з уст, тільки весь час схвально посміхався.

Оме сяяв увесь у ролі амфітріона[77], а смутна думка про Боварі мимоволі ще дужче збільшувала його блаженство, коли він егоїстично повертався до самого себе. Крім того, йому піддавала охоти присутність доктора. Він хизувався своєю ерудицією, розводячись про шпанські мухи, про анчар і про манцинелу, про гадючу отруту.

— Знаєте, докторе, я якось навіть вичитав, що деякі особи отруювались і падали, ніби вражені громом, від звичайної ковбаси, тільки надміру прокопченої. Так принаймні пишеться в прекрасній статті, що належить перу одного з наших фармацевтичних світил, одного з наших учителів, славнозвісного Каде де Гассікура![78]

Тут знову з'явилась пані Оме з хисткою спиртівкою: у Оме було заведено варити каву тут же за столом; мало того, він сам її смажив, сам її молов, сам її розмішував.

— Saccharam, докторе, — сказав він, подаючи цукор.

Потім велів привести всіх своїх дітей: йому було цікаво почути хірургову думку про будову їхнього тіла.

Пан Ларів'єр збирався вже йти від них, коли пані Оме попрохала в нього медичної поради для її чоловіка: він щодня спить по обіді, і через це в нього застоюється кров.

— Так, застій у нього в крові, але це йому не вадить.

І, посміхнувшися стиха цьому непоміченому каламбурові, доктор відчинив двері до аптеки. Але туди набилося сила народу. Він ледве зміг відкараскатись від пана Тюваша, який боявся, щоб його жінка не захворіла на запалення легенів, бо мала звичку плювати в присок; потім від пана Біне, на якого іноді нападав їстівець; від пані Карон, у якої кололо в боці; від Лере, на якого находили памороки; від Лестібудуа, який страждав від ревматизму; від пані Лефрансуа, яку мучила відрижка. Нарешті він сів у берлин, коні рвонули з копита, і йонвільці вирішили, що доктор не відзначається особливою люб'язністю.

Але тут загальну увагу привернув абат Бурнізьєн, який проходив під базарним навісом із святими дарами.

Оме, вірний своїм принципам, порівнював попів з воронами, яких приваблює запах трупів; йому прикро було бачити священика, бо сутана нагадувала йому саван, — і з страху перед останнім він не любив першої.

Проте Оме не відступив перед тим, що він називав своєю місією, і повернувся до Боварі разом з Каніве, якого про це дуже просив перед від'їздом пан Ларів'єр; якби не заперечувала дружина, аптекар був би взяв і обох синів: він хотів привчити їх змалку до трагічних обставин, показати їм повчальний приклад і величну картину, яка б назавжди закарбувалась у їхній пам'яті.

Коли вони ввійшли, в кімнаті панувала похмура урочистість. На застеленому білою серветкою робочому столику лежало на срібному блюді кілька жмутків вати, поруч палало дві свічки, між якими височіло розп'яття… Емма лежала, упираючись підборіддям у груди, з неприродно широко розплющеними очима; її бідні руки кволо чіплялись за простирало — цей страшний рух властивий усім умирущим, які ніби силкуються натягти