Кейт Мосс - Гробниця

мосьє Беяром. Тутешнім духам і демонам ледь не вдалося забрати її до себе. І вона більше не надасть їм такої змоги.

РОЗДІЛ 54

Тиха й тепла погода протрималася до вівторка, 20 жовтня.

Сталево-сіре небо повисло низько над обрієм. Густий сирий туман оповив Домен своїми липкими прохолодними руками.

Безлисті дерева перетворились на силуети. Поривчастий південно-західний вітер збурював плесо озера та гнув додолу кущі ялівцю й рододендрону.

Леоні втішалася, що Анатоль устиг сходити на полювання з Шарлем Денарно до того, як настала негода. Уранці брат із ягдташем через плече вийшов з дому з позиченою рушницею. Металеві пряжки його мисливського спорядження тьмяно поблискували на сонці. Під вечір він повернувся зі зв’язкою впольованих куликів та диких голубів. Його обвітрене обличчя та очі сяяли радісним збудженням після вдалого полювання.

А визирнувши наступного дня у вікно, Леоні подумала, що якби Анатоль пішов на полювання зараз, то воно принесло б йому набагато менше втіхи, бо погода зіпсувалася.

Поснідавши, Леоні скрутилася калачиком на канапі в маленькій їдальні біля кухні, прихопивши з собою збірку оповідань мадам Оліфант, і саме в цей час із села привезли пошту. Леоні чула, як розчинилися парадні двері, хтось із кимось привітався, а потім у залі почулися квапливі кроки — то, вочевидь, служниця понесла пошту до кабінету.

Для Ізольди наставала пора року, коли їй доводилось багато займатися справами маєтку. До дня святого Мартіна, що припадав на одинадцяте листопада, залишався місяць. Традиційно до цього дня власники маєтків намагалися закінчити річну фінансову звітність і, якщо треба, вдатися до виселення недисциплінованих платників. Ізольда пояснила Леоні, що зазвичай цього дня встановлюють орендну плату для мешканців на весь наступний рік, і вона, як хазяйка маєтку, готувалася виконати свої обов’язки. Утім, ішлося більше про вислуховування порад від управителя маєтку, ніж про самостійне ухвалення рішень, але саме цим Ізольда була заклопотана останні два дні кожного ранку.

Леоні опустила голову та знову занурилась у книгу.

Кілька хвилин по тому вона почула надто гучні голоси, потім у кабінеті задзеленчав дзвоник, звук якого Леоні майже ніколи не доводилось чути раніше. Украй здивована, вона підхопилась і, не взувши капців, підбігла в одних панчохах до дверей та злегка їх прочинила. І якраз учасно, бо побачила спину Анатоля, котрий швидко злетів сходами та зник у кабінеті.

— Анатолю! — гукнула вона. — Є якісь новини з Парижа?

Одначе брат, вочевидь, не почув її, бо, не зупиняючись, із грюкотом зачинив за собою двері.

Як дивно!

Леоні почекала ще трохи, визираючи в шпарину та сподіваючись уздріти Анатоля, але той не з’являвся, і вона, втомившись чекати, повернулася до канапи. Минуло п’ять хвилин. Десять. Об одинадцятій до їдальні зайшла Маріета й поставила на стіл тацю. На ній було, як зазвичай, три чашки з кавою.

— Мій брат і тітонька теж прийдуть?

— Інших указівок мені не давали, мадемуазеле.

Цієї миті в проході з’явились Анатоль та Ізольда.

— Привіт, мала, — сказав він. Його карі очі радісно сяяли.

— Я чула, що хтось ходив і розмовляв, — сказала Леоні, швидко підводячись. — І подумала, що, може, пошта з Парижа прийшла?

Вираз обличчя Анатоля на мить змінився..

— На жаль, ні. Від матінки листів не було.

— А що ж… що ж тоді трапилось? — спитала Леоні, побачивши, що Ізольда теж трохи збуджена. Її очі світилися радістю, а щоки порожевіли.

Вона підійшла до Леоні й стиснула її руку.

— Сьогодні вранці я одержала з Каркасона листа, на який чекала.

Анатоль став біля каміна й заклав руки за спину.

— Ізольда там щось про концерт обіцяла…

— Тож ми їдемо! — підскочила Леоні й цьомкнула тітку. — Це просто прекрасно!

Анатоль засміявся.

— Ми й не сумнівалися, що ти зрадієш. Звісно, зараз не найкращий час для подорожей, але все залежить від обставин.

— А коли ми поїдемо? — спитала Леоні, переводячи погляд з Анатоля на Ізольду.

— На цьому тижні в четвер, уранці. Ізольда повідомила своїх правників телеграмою, що прибуде о другій. — Він замовк і перезирнувся з Ізольдою. Леоні помітила це.

Він іще щось збирається мені сказати.

Серце в її грудях затріпотіло від радісного передчуття.

— Загалом, є одна справа, яку ми теж хотіли з тобою обговорити. Ізольда великодушно запропонувала нам залишитись тут на триваліший термін. Може, навіть до Нового року. Що ти на це скажеш?

Леоні ошелешено поглянула на брата, спочатку не знаючи, що й сказати. А що, як принади сільського життя встигнуть обриднути до того часу?

— Але ж… а як же твоя робота? Як на це відреагує редакція журналу? Чи не слід тобі потурбуватися про власні інтереси безпосередньо на місці?

— Узагалі-то, я гадаю, що журнал зможе обійтися без мене ще деякий час, — легковажно відповів брат, приймаючи від Ізольди філіжанку з кавою.

— А як же маман? — спитала Леоні, з раптовою тривогою уявивши собі, як мати сидить у вітальні на Рю де Берлін сама-самісінька.

— Якщо Дюпон зможе це пережити, то можна буде запросити її сюди. Ми вже міркували над цим.

Леоні уставилася на Анатоля.

Невже він і справді думає, що вона поїде з Парижа? І куди — сюди?

— Навряд чи генералові Дюпону сподобається ця ідея, — мовила Леоні, натякаючи, що відповіддю на таку пропозицію буде, скоріш за все, відмова.

— А може, тобі набридла моя компанія й ти більше не хочеш тут залишатися? — спитав Анатоль, підходячи до сестри й обіймаючи її за плечі. — Невже тебе так лякає думка про ще кілька тижнів, які тобі доведеться провести тут в остогидлій компанії свого брата?

Запала тиша — напружена та сповнена очікування, — і Леоні захихикала.

— Який ти бовдур, Анатолю! Звісно, я радо залишуся ще на деякий час. Це було б пречудово, але…

— Що «але»? — швидко перепитав Анатоль.

Посмішка зникла з вуст Леоні.

— Кортить дізнатися, як там матуся.

Анатоль поставив чашку й запалив цигарку.

— Я б теж цього хотів, — тихо сказав він. — Я певен, що вона так приємно розважається, що навіть забула написати нам. А ще треба зробити поправку на той час, поки мого листа перешлють до Марни.

Леоні примружила очі.

— Ти ж казав, що гадаєш, буцімто вони вже повернулися до Парижа?

— Я лише припускав, що вони повернулися, — спокійно відказав брат. Потім він про щось згадав, і обличчя його знову засвітилось ентузіазмом. — Але ж тебе втішає перспектива поїхати до Каркасона?

— Звісно, що втішає.

Анатоль кивнув.

— От і добре. У вівторок зранку ми виїдемо потягом з Куїзи. Громадський екіпаж вирушає з Пляс дю Перу о п’ятій.

— А на скільки ми