Корнелія Функе - Чорнильна смерть

прибрати з дороги Чорного Принца. «Хапале, що ви тут ще робите всі? — нашіптувала б вона йому. — Є важливіші речі, ніж давати притулок кільком червононосим дітям. Сойка вже знає, чому він лишив їх вам! Він хоче продати вас усіх! Ви маєте вбити його, перше ніж він злигається з донькою Змієголова. Що він патякав вам? Мовляв, хоче лише написати щось у книжці з чистими сторінками, щоб убити Змієголова? Дурниці! Він сам хоче стати безсмертним! А є й інші речі, про які, звичайно, він навіть не згадував. Книжка з чистими сторінками не тільки відсуває смерть, а й робить свого власника незмірно багатим!»

Атож, Мортола вже знала, як спалахуватимуть Хапалові очі при кожному слові. Він не розумів, що надихає Сойку. Він не збагне, що вона прагне здобути книжку тільки на те, щоб викупити в Смерті свого сина. Зате перспектива мати золото й срібло швидко спонукає його вирушити в дорогу. Ягоди, на щастя, діють швидко.

Ґекон погукав сороку. Він зібрав у долоню хлібні крихти й підняв її вгору, наче в світі не було нічого смачнішого. Що за йолоп. Думає, ніби щось тямить у птахах. Що ж, може, й тямить. Зрештою, вона ж не звичайна пташка. Мортола хрипко засміялася. Сміх, виходячи з вузького дзьоба, лунав дуже дивно, і Здоровань підвів голову й подивився на кам’яний виступ, де сиділа сорока. Авжеж, він трохи розумівся на птахах і на тому, що вони кажуть. При ньому треба бути обережною. «Ну, кек-кек-кер-кер-р-р! — проказала сорока в ній, сорока, що думала лише про хробаків, усякі лискучі дрібнички і блиск своїх чорних пір’їн. — Усі вони дурні, дурні, несосвітенно дурні. А я розумна. Нумо, бабусю, летімо за Сойкою і виклюймо йому очі! Ото буде радість!»

День у день ставало важче тримати в спокої крила, коли сорока хотіла випростати їх, і Мортола була змушена щоразу енергійніше струшувати пташиною головою, щоб вона думала людські думки. Інколи вона вже не знала до ладу, які вони в неї.

Тим часом навіть без зернин пір’їни й далі витикалися їй крізь шкіру. Вона забагато проковтнула їх, і тепер отрута мандрувала по її тілу і утверджувала пташку в її крові. Річ неминуча. Мортоло, ти мусиш дібрати способу позбутися її. Але спершу має загинути палітурник і воскреснути твій син! Його обличчя… Яким воно було? Вона насилу пригадувала.

Чорний Принц і досі сперечався з Хапалом, як дуже часто останнім часом. Їж! Йолопе, їж нарешті! Прийшли ще двоє розбійників, подзьобаний віспою Актор, що завжди був на боці Чорного Принца, і Ґекон, що бачив світ так само, як Хапало. До них підійшла жінка, принесла миску супу Акторові й показала на миску, що чекала Принца.

Таж послухай її! Сідай! Їж! Мортола підняла голову. Вона відчула, як людське тіло струшує пір’їни, які вона хотіла розправити й випростати. Вчора двійко дітей мало не застукали її, коли вона перетворювалася. Жалюгідне, дурне збіговисько. Вона ніколи не любила дітей, крім рідного сина, але навіть йому не показувала, що любить його. Любов занапащає. Від неї людина стає м’яка й довірлива…

Ура! Він їсть. Нарешті. Так, нехай він смакує тобі, Принце! Ведмідь підійшов до свого господаря і принюхався до миски. Зникни, незграбна тварюко! Нехай їсть. Чотири ягоди. П’ять було б краще, але чотирьох либонь досить теж. Як добре, що дерева, на яких вони ростуть, найзвичайнісінькі. Лише за кілька метрів від печери росте двоє таких дерев. Реза завжди застерігала дітей від їхніх ягід, колись вона досить часто мусила збирати їх для Мортоли, коли зима вбивала решту отруйних рослин. Чорний Принц приклав миску до вуст і до дна спорожнив її. Добре. Скоро він відчує, як смерть ухопить його за нутрощі.

Мортола тріумфально заскрекотала й розправила крила. Коли вона пролітала над Ґеконовою головою, він знову підняв руку з хлібними крихтами. Йолоп. Авжеж, пташка мала слушність. Усі вони дурні, безкінечно дурні. Як добре!

Жінки почали роздавати суп дітям, донька Чарівновустого стояла далеко позаду в довгій черзі. Досить часу, щоб і для неї зібрати декілька ягід. Більше ніж досить.

Рука Смерті

Смерть велична.

Ми, як ведеться,

Її усміхнені вуста.

Ми серед життя, як нам здається,

Та серед нас уже сміється

Її велич пуста.

Райнер Марія Рільке. Фінал

Суп, який варила Мінерва, був смачний. Живши у Феноліо, Меґі часто їла його, і тепер її миска, паруючи, поширювала такий вишуканий запах, що велика холодна печера на мить видалася затишною оселею.

— Меґі, будь ласка, поїж що-небудь! — умовляла її Реза. — Мені, як і тобі, теж не до їжі, але, якщо ми обидві помремо з голоду, це аж ніяк не допоможе батькові.

Ні, мабуть, ні. Вдосвіта вона попросила Фарида знову викликати для неї вогненну картину, але полум’я не показало нічого.

— Таж його не можна примусити! — роздратовано бурмотів Фарид, збираючи попіл назад до гаманця. — Полум’я хоче гратися, тож треба вдавати перед ним, ніби ти, власне, нічого не вимагаєш від нього. Але що я можу вдіяти, коли ти прикипіла до нього очима так, ніби йдеться про життя і смерть?

Тож де тепер батько? Навіть Чорний Принц переживав за Мо. Він вирішив узяти кілька чоловік і піти слідом за Віолантою до Озерного замку, хотів вирушати вже завтра, але Резу та Меґі з собою він не взяв би.

— Звичайно, ні, — з гіркотою шепнула їй мати, — цей світ належить чоловікам.

Меґі взяла дерев’яну ложку, вирізьблену руками Дорії (та ложка була дуже зручна), і байдуже розмішала суп. Яшма пожадливо дивився в її бік. Авжеж, скляні чоловічки полюбляють людський харч, хоча він не йде їм на користь. Дарма що повернувся Фарид, Яшма дедалі більше часу проводив із Дорією. Меґі не дивувалася.

Фарид, відколи Вогнерукий знову відіслав його геть, був мовчазний. Здебільшого він невтомно ходив по навколишніх горах або намагався викликати вогненні картини.

Роксана досі тільки раз дивилась на полум’я.

— Дякую, — холодно сказала вона Фаридові, — але я краще прислухатимуся до свого серця. Воно звичайно каже мені, чи добре йому ведеться.

— Отакої! А хіба я не казав про це Вогнерукому? — розсердився Фарид. — Навіщо він послав мене до неї? Я не потрібний їй. Вона, якби могла, заслала б мене чарами куди-небудь!

Дорія простяг Яшмі свою ложку.

— Не годуй його! — обурилася Меґі. — Він нічого не засвоює. Запитай його! — Яшма їй дуже подобався. Він був набагато приязніший за Розенкварца, що нічого так не любив, як сваритися і сперечатися