Ентоні Дорр - Все те незриме світло

думає про старих збіднілих шахтарів, яких він бачив у Цольферайні, що годинами непорушно сиділи на стільцях чи перевернутих ящиках, чекаючи смерті. Для таких людей час — це вода, що на їхніх очах повільно витікає з бочки. «А насправді, — думає він, — час — це сяйливе озерце, яке несеш у долонях. Треба його з усіх сил захищати, берегти, старатися не пролити й краплі».

— А тепер, — він старається говорити французькою якомога чистіше, — тримай наволочку. Проведи рукою по стіні. Відчуваєш? Коли дійдеш до перехрестя, йди прямо. Дорога більш-менш вільна. Високо тримай наволочку. Поперед себе на витягнутій руці, зрозуміла?

Вона обертається до нього й закусує нижню губу.

— Мене застрелять.

— Дівчину з білим прапором? Там попереду люди. Йди вздовж муру. — Він знову прикладає її долоню до стіни. — Поспішай. Пам’ятай про наволочку.

— А ти?

— Я піду в іншому напрямку.

Вона обертає до нього обличчя, і хоч не може його бачити, Вернер не в силі знести її погляду.

— Ти що, не підеш зі мною?

— Тобі буде краще, якщо нас не бачитимуть разом.

— Але ж як я тебе знайду?

— Не знаю.

Вона бере його за руку, кладе щось йому в долоню й стискає її у кулак.

— Прощавай, Вернере.

— Прощавай, Марі-Лор.

А тоді вона йде. Щокілька кроків кінчик її ціпка ударяється об розбитий камінь, що лежить на дорозі, і вона якийсь час шукає, як його обійти. Кілька разів ступить і зупиниться. Зробить ще кілька кроків. Ціпок стукає, колишеться мокрий поділ сукні, біла наволочка пливе в повітрі. Хлопець не відводить погляду, аж доки вона не доходить до перехрестя, проходить ще квартал і зникає з очей.

Він чекає звуків голосів. Постріли.

Їй допоможуть. Не може бути, щоб не допомогли.

Коли він розтискає кулак, у його долоні лежить маленький металевий ключик.

Шоколад

Того вечора мадам Руель знаходить Марі-Лор у будівлі реквізованої школи. Вона хапає її за руку й відмовляється відпускати. Представники міської адміністрації приносять конфіскований німецький шоколад у квадратових коробках, і Марі-Лор із мадам Руель з’їдають його стільки, що збиваються з ліку.

Зранку американці захоплюють шато й останню зенітну батарею і випускають в’язнів, утримуваних у форті Насьональ. Мадам Руель висмикує Етьєна з черги на запис, і він міцно обіймає Марі-Лор. Полковник у своїй підземній фортеці за річкою протримається ще три дні, а потім американський літак «Блискавка» поцілить баком із напалмом у вентиляційний отвір — шанс один на мільйон — і за п’ять хвилин з’явиться біле простирадло на жердині. Облогу Сен-Мало закінчено. Сапери забирають усі запалювальні пристрої, які їм вдається знайти, за ними в місто заходять військові фотокореспонденти зі штативами, а далі жменька містян повертається з ферм, полів та підвалів, і блукає зруйнованими вулицями. Двадцять п’ятого серпня мадам Руель дозволяють повернутися в місто й перевірити, у якому стані її пекарня, однак Етьєн та Марі-Лор вирушають в іншому напрямку, у Ренн, де винаймають кімнату в готелі під назвою «Всесвіт», у якому працює нагрівач, й обоє по дві години відмокають у ванні. Коли настає ніч, він дивиться на її відбиток у вікні, що навпомацки шукає ліжко. Вона прикладає долоні до його обличчя, а тоді опускає їх.

— Ми поїдемо в Париж, — каже він. — Я там ніколи не бував. Покажеш мені його.

Світло

За півтора кілометра від Сен-Мало Вернера підбирають троє французьких бійців руху Опору, що об’їжджають вулиці вантажівкою. Спочатку вони думають, що врятували маленького сивого дідусика. Почувши його акцент, помітивши німецьку гімнастерку під старезною сорочкою, вирішують, що натрапили на шпигуна — який чудовий улов! Далі розуміють, що він ще дуже юний. Вони передають Вернера американському чиновникові в реквізованому готелі, перетвореному на центр роззброєння. Спочатку Вернер боїться, що його поведуть у підвал — тільки не в яму! — але його забирають на третій поверх, де вкрай втомлений перекладач, який уже місяць реєстрував німецьких полонених, записує його ім’я і звання, а також ставить кілька стандартних питань, доки якийсь чиновник обшукує Вернерів наплічник і віддає його назад.

— Дівчина, — питає Вернер французькою, — ви бачили дівчину?

Але перекладач лише посміхається й каже щось чиновникові англійською, наче всі німецькі солдати питають його про дівчат.

Його відводять у двір, обнесений колючим дротом, де восьмеро чи дев’ятеро інших німців у високих чоботях сидять, тримаючи м’яті фляжки. Один із них вбраний у жіночий одяг, у якому він, вочевидь, намагався дезертирувати. Двоє старшин, троє рядових. Фолькгаймера серед них немає.

Увечері приносять казан із супом, і він проковтує чотири порції з бляшаної кварти. За п’ять хвилин його вивертає. Зранку суп знову не надовго затримується в шлунку. Небом пливуть зграї хмар. Його ліве вухо так нічого й не чує. Він перебирає в пам’яті згадки про Марі-Лор — її руки, її волосся, — хоч і боїться, що так вони зносяться й зітруться. За день після арешту його разом із двадцятьма іншими колоною ведуть на схід і замикають на складі, у якому вже перебувають полонені. Через відчинені двері йому не видно Сен-Мало, але чути, як сотнями пролітають літаки. Над горизонтом удень і вночі висить заслона диму. Медики двічі пробують нагодувати Вернера вівсянкою, але він її вибльовує. Останнє, що йому вдалося з’їсти, були персики.

Може, повертається гарячка; може, він отруївся осадом із відра для фарбування в тому готельному підвалі. Може, його тіло відмовляється боротися. Він розуміє, що без їжі помре. Але коли їсть, то почувається так, наче смерть уже за спиною.

Зі складу їх переводять у Дінан. Більшість полонених — хлопці або немолоді чоловіки, скалічені залишки колишніх рот. Вони несуть плащі, наплічники, ящики; кілька тягнуть валізи яскравих кольорів, узяті невідь-де. Колишні побратими йдуть поряд, але більшість із них між собою не знайомі, й усі вони бачили таке, що хотіли б забути. Їх не залишає відчуття припливу за спиною, повільної, але все вищої хвилі гніву й бажання відплати.

Він іде у твідових штанях, що належали дідові Марі-Лор; несе свій наплічник з речами. Йому вісімнадцять. Усе життя його вчителі, його радіо, його вожді говорили йому про майбутнє. Але яке майбутнє чекає на нього тепер? Дорога попереду порожня, усі його думки спрямовані всередину: він бачить, як Марі-Лор зникає за рогом, мов попіл від вогнища, й відчуває, як сум стискає його серце.

Першого вересня Вернер, прокинувшись, не здужає підвестися. Двоє полонених відводять його у ванну й назад, а потім кладуть на траву. Молодий канадець у шоломі медика світить Вернерові в очі ліхтариком. Його переміщають у вантажівку, кудись везуть і заносять у намет, повний хворих при смерті. Медсестра щось коле йому в руку. Вливає якусь рідину йому в рота з ложки.