Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

не приносив інструмент на пост. Скрипка була цінна — не лише з фінансової точки зору: міс Вулф пояснювала їм, що ціла родина гера Ціммермана лишилася в Німеччині, тож скрипка — єдине, що йому зостається від старого життя. Вона якось мала зі скрипалем «тяжку» опівнічну «балачку» про становище в Німеччині.

— Там страшні речі кояться, ви ж розумієте.

— Розумію, — підтвердила Урсула.

— Справді? — це розпалило в міс Вулф інтерес. — У вас там є друзі?

— Ні, ніяких друзів, але інколи і так все ясно, знаєте, як воно буває.

Гер Ціммерман витягнув скрипку.

— Я, звісно, не соліст, але... — а тоді, мовби вибачаючись, оголосив: — Бах. Соната у соль-мінор.

— А дивно, — прошепотіла міс Вулф Урсулі на вухо, — скільки ми слухаємо німецької музики. Бо велика краса вища за все. Може, після війни вона все і зцілить. Як Дев’ята симфонія — «Alle Menschen werden Brüder».

Урсула не відповіла, бо гер Ціммерман саме підняв смичок — і запала глибока тиша, ніби вони були не на занедбаному опорному пункті, а в концертній залі. Почасти заніміли від краси («божественно», — сказала потім міс Вулф; «дуже гарно», — сказала Стелла), почасти, можливо, — з поваги до статусу біженця, проте було в цій музиці щось таке, що змушувало поринути у свої думки. Урсула ніяк не могла позбутися думки про смерть Г’ю, чи то пак, радше про відсутність, ніж смерть. Від його смерті минуло тільки два тижні, і вона досі не усвідомила, що вони більше ніколи не побачаться. Вона відклала ці думки на майбутнє, аж раптом майбутнє настало. Вона зітхнула з полегшею, коли зрозуміла, що не ридатиме — ото сором був би — але натомість поринула у жахливу меланхолію. Ніби відчувши її сум’яття, міс Вулф міцно стисла їй руку. Урсула розуміла, що її також переповнюють почуття.

Коли музика стихла, настала глибока і чиста тиша, ніби світ зачаїв подих, проте замість похвали та оплесків мовчанку урвало попередження — «бомбардувальники за двадцять хвилин». Не вкладалося в голові, що ці попередження надходять з її ж бункера бойового командування, і розсилають їх дівчата-телеграфістки.

— Що ж, ходімо, — містер Сіммс встав і тяжко зітхнув. — Час рушати.

Коли вони вибралися, попередження лунали частіше. У них лишалося у кращому разі дванадцять хвилин на те, щоб позаганяти всіх в укриття. Над ними вили сирени.

Урсула завжди уникала публічних укриттів — їй було моторошно від клаустрофобної тисняви тіл. Вони якось прибули на особливо паршивий інцидент, коли парашутна міна влучила просто в укриття у їхньому секторі. Тоді Урсула й постановила, що краще померти просто неба, ніж у норі, як загнана лисиця.

*

Вечір був прегарний. Чорну завісу ночі розітнув серпик місяця із почтом зірок. Їй згадалася похвала Джульєтті з вуст Ромео — «На щоках ночі — діамант ясний / У вусі мавра»[14]. Меланхолія навіювала Урсулі поетичний настрій — можна навіть сказати, що надміру поетичний (вона заперечувати не стала б). Містера Деркіна, який перекручував цитати, з ними вже не було. У нього стався серцевий напад просто під час нальоту. Він, «слава Богу», одужував, сповістила міс Вулф. Вона знайшла час навідати його в лікарні — Урсулі стало соромно, що вона не спромоглася. Г’ю помер, а містер Деркін — ні, тож співчуття на нього не вистачало. Містер Сіммс замінив містера Деркіна на посту правої руки міс Вулф.

Здійнялася какофонія війни. Загриміли зенітки, загарчали над головами бомбардувальники — від їхнього монотонного, але рваного ритму було млосно. Від пострілів, прожекторів, які тицяли пальцями в небо, і глухого передчуття біди думки про поезію розвіялися.

Коли вони дісталися до місця інциденту, усі вже були у зборі — і газівники, і водогін, і сапери, і важкі аварійно-рятувальні роботи, і легкі аварійно-рятувальні роботи, і люди з носилками, і фургон для мертвих (удень він розвозив хліб). На проїжджій частині звивалися шланги — працювали пожежники, один будинок загорівся і плював іскрами та вуглинами. Урсулі здалося, що вогонь на мить вихопив із темряви Фреда Сміта, але потім вона дійшла висновку, що їй ввижається.

Рятувальники, як завжди, прикривали ліхтарі і світильники, хоча за спиною жаріла пожежа. І при цьому всі до одного смалили папіроски, хоча газівники ще не розчистили дільниці, не кажучи вже про те, що присутність саперів натякала: ось-ось може рвонути ще одна бомба. Усі просто робили, що мусили (хіба ж хочеш — мусиш), зухвало кидаючи виклик близькій біді. Чи, може, дехто просто до всього збайдужів (Урсула останнім часом вагалася, чи не зарахувати й себе до цієї групи).

У неї було неприємне відчуття чи, може, передчуття, що сьогодні вони так легко не збудуться.

— Це все Бах, — заспокоїла її міс Вулф, — він ятрить душі.

Виявилося, ця вулиця лежала на межі між двома секторами, тож відповідальний за інцидент офіцер мав розібратися з двома командами рятувальників, які претендували на місце. Міс Вулф до сварки не приєдналася — сектор узагалі не їхній, але раз справа така серйозна, то треба й собі братися до роботи, хай би що їм казали.

— То ми бунтарі, — схвально проказав містер Буллок.

— Та де там, — сказала міс Вулф.

Та половина вулиці, яка не палала, була сильно ушкоджена, у легені одразу вдарив кислотний, пекучий запах битої цегли та кордиту. Урсула спробувала згадати луки за гаєм у Лисячому закуті. Льон і сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці. Вона згадала запах свіжоскошеної трави і свіжий літній дощ. Така в неї була нова диверсійна стратегія, щоб заглушити прикрі запахи вибуху.

(— І як, помагає? — поцікавився містер Емслі.

— Не дуже, — визнала Урсула).

— А я раніше пригадувала материні парфуми, — докинула міс Вулф. — «Епріл Вайолетс». На жаль, тепер щоразу, як згадую маму, думаю про бомби.

Урсула запропонувала містерові Емслі м’ятний льодяник:

— Це трохи помагає.

Що ближче вони підступали до місця інциденту, то гірше ставало (як засвідчував Урсулин досвід, зворотнього не бувало).

Перше ж, що вони побачили — це макабричний натюрморт із покришених тіл. Від декого полишалися самі тулуби без кінцівок, як манекени у кравця, а одяг зірвало вибухом. Урсулі згадалися манекени, яких бачила із Ральфом на Оксфорд-стрит, коли розбомбили «Джон Льюїс». Не знайшовши живих, чоловік із ношами почав збирати кінцівки, які стирчали з руїн. Виглядало так, наче він збирається пізніше поскладати мертвих докупи.