Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

велика вдячність до далекого, невідомого друга, голос якого перелетів через мільйонноліття, з’єднавши предків і нащадків вічними нитями — нитями любові.

А ще через півгодини вони стояли, похиливши голови, перед грізним Гайвороном, який, нахмуривши чорні кудлаті брови, гримів:

— Безвідповідальний хлопчисько! Я не кажу про неї — вона жінка і сподівається на розум супутника, хоч жіноча стать не позбавляє теж відповідальності! Чи ви думали, що підняли на ноги весь Місяць? Добре, що на Землю не повідомили, там і свого лиха вистачає.

Зоря підвела голову. «Що він каже? Яке лихо па Землі? Можливо, про це лихо віщувало їй серце».

Гайворон метав громи далі, але дівчина не слухала. Знову тривога сколихнула груди, защеміло під серцем. Начальник помітив її бліде обличчя, стурбовано замовк, схилився до неї.

— Тобі погано, Зоренько? Може, я переборщив? Так ти скажи одверто.

— Ні, ні, — крізь сльози сказала дівчина. — Ти правильно вичитуєш нам. Винна я, а не Добромир. Я завела його в ущелину. Я здорова, але в мене було відчуття, що на Землі з кимсь біда. А ти сказав, що там лихо. Яке лихо?

Гайворон мовчки дав знак своїм помічникам. Хтось увімкнув пам’ятну машину. З динаміка долинув голос диктора Землі:

— Всім! Всім! Всім! Люди Землі! Нещастя з Ясноцвітом — учнем сьомої Вищої Школи Алтайського Космоцентру. Він закрив своїм серцем серце Учителя від енергетичного розряду Чорного Змія — породження нижчих координат Буття. Наступив сильний параліч. Потрібна енергія іншого серця — самовідданого, але повністю гармонійного. Ми закликаємо добровольців — серце Людини в небезпеці! Прийдіть на допомогу Серцю! Вас чекають друзі в Інституті Енергії Серця!

Зоря задихнулася від хвилювання і болю. Ось воно! Сльози полилися по її щоках, вона кинулася до Гайворона, стиснула його великі, вузлуваті руки.

— Гайворон! Це він кличе мене. Це моє серце. Ти розумієш? Я повинна там бути. Гайворон! Як мені потрапити на Землю!

Начальник станції безпорадно оглянувся на працівників, на блідого Добромира, розвів руками.

— Проти серця встояти не можна, — слабо всміхнувся він. — Голубонько, Зоре моя! Дай я тебе розцілую! Негайно спорядимо позачергову селенологічну ракету — і в дорогу. Я вірю, ти врятуєш його!

Зоря усміхнулася. Вона наблизилась до Добромира і тихо сказала:

— Прощай, друже. Прости мене. Я знала, що було в твоєму серці. Я відчувала його голос. Але ти помилився. Твоя доля десь літає, шукай її. А я піду назустріч поклику. Ти розумієш, що я не можу інакше?

І вона залишила суворого, похмурого Добромира на самоті.

За товстими накриттями селенологічної станції вже метушилися люди, готували до старту присадкувату електровихрову ракету «Електрон». Гайворон одягав у шлюзі Зорю у важкий костюм космонавта, цілував її в бліде личко. А дівчина всім єством летіла назустріч далекому поклику, і в серці її відлунював болісний стогін іншого, невідомого серця.

«Космічна половина»

Ще перебуваючи в ракеті, яка спускалась до Алтайського Космодрому, Зоря жадібно слухала телепередачі планети. Перед нею на маленькому екрані пливли схвильовані обличчя дикторів, чути було їх тривожні голоси. З усіх усюд летіли на допомогу Ясноцвіту сотні й тисячі юнаків і дівчат. Надсилалися психоаналізи серця, щоб в Інституті могли перевірити їх і визначити схожість енергії психодонорів з енергією потерпілого. Але доба, визначена Суоном, закінчувалася, а ідентичного серця не знайшли.

— Стан Ясноцвіта катастрофічний, — сумно говорили диктори. — Пульсація серця припинилася. Ввімкнуте штучне серце.

Зоря, стримуючи сльози відчаю, вся зібралася в єдиний клубок енергії, який вона стрілою посилала поперед себе невідомому і єдиному другу. Запалені вуста її шепотіли:

— Тримайся, тримайся, серце… Ще трохи, трохи, зовсім небагато. Ось я лечу до тебе. Я почула твій поклик. Я врятую тебе. Тримайся, серце, тримайся.

Дівчина з радісним сумом дивилася на екран, бачила юрби добровольців, які стояли в чергах до лабораторій та інститутів, де перевіряли їх придатність для психодонорства. Вона знала, вона була впевнена, що ніхто не допоможе йому, крім неї, але велика гордість за людство горіла в її серці. І Зоря в душі зверталася до древнього друга Асурамія, який гаряче бажав такого Майбутнього для рідної Землі і вірив у нього, прозираючи на багато мільйонноліть в надра Часу і Простору, коли життя Людини буде визначати Любов і Єдність, а не ненависть і розбрат…

«Електрон» приземлився на космодромі па світанку. Залишалось три години до визначеного Суоном терміну. Зоря, бліда від безсонної ночі, вискочила до прийомної площадки. В легені ввірвався цілющим струменем колючий прохолодний вітер, у світанковій голубій імлі заблищали на обрії величні вершини Білухи. Дівчину затримав диспетчер, суворо сказав:

— Спокійно! Що за недисциплінованість? Чому не чекаєте сигналу?

— Три години! — задихавшись, сказала вона. — Ти розумієш — три години!

— Які три години? До чого?

— Ясноцвіт! Невже ти нічого не чув? — майже плачучи, крикнула Зоря.

Обличчя диспетчера одразу змінилося, на ньому позначилось радісне здивування.

— Ти до нього? З Місяця? Чому ж зразу не сказала. Біжи. Ей, ліфт! Спускай її позачергово. Пасажирський вертоліт для неї одної. Негайно до Інституту Серця, минаючи селенологічний пункт.

Зоря гаряче поцілувала суворого диспетчера в щоку, кинулась до отвору ліфта. Він здивовано поглянув їй вслід, доторкнувся до щоки рукою, радісно похитав головою.

— Не інакше як «космічна половина», — прошепотів він.

Під кабіною вертольота блискавично миготіли бурхливі ріки, в тумані пливли масиви густих лісів, а Зорі політ здавався повзанням черепахи. Вона дивилася на шкалу хронометра, благально