Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

Бінгасар віялом пропускав крізь пальці долари уже втретє. Сумніву не було, до рук прийшли добрі гроші за те, що скаже кілька слів про вбивцю Ероута. Ну, бачив зі спини чолов’ягу, схожого на Харріса… Для нього це заввиграшки. А коли все стихне, він обов’язково поїде на Ентанго і видурить з Сема стільки ж за те, що… Він вигадає потім, за що, може, навіть і звинуватить того недоноска Сема у вбивстві. Подивиться…

— О, я здається знаю, хто цей виродок, що вбив таку порядну людину! — голосив перед натовпом цікавих.

Бінгасар тримався навіть бадьоро, але коли побачив серед кімнати розпростерте тіло Ероута з викаряченими скляними очима, осікся. Вітром здуло удаваний оптимізм. Це ж за копійки доведеться таке розхльобувати! Подумки послав навздогін Семові кілька прокльонів і запевнень, що знайде сучого сина на Ентанго та обов’язково примусить відшкодувати такі великі збитки.

— Ви бачили вчора тут когось підозрілого? — добивали металеві удари голосу поліцейського інспектора.

— Я тільки маю припущення, — падав духом Бінгасар, підкошений побаченою картиною злочину.

— Ми чули, як ви на вулиці кричали, що знаєте ім’я того, хто вбив пана Ероута…

Коли служник зранку (на постійне прохання Ероута будити його о дев’ятій) постукав і не почув відповіді, сам легенько прочинив двері і зазирнув до кімнати. Він уже хотів відкрити рота і прогугнявити традиційну фразу ви-про-си-ли-роз-бу-ди-ти, як побачив наставлені на двері величезні сідниці голландця. Служка переступив поріг, але крім «ви… ви… ви…» не міг вимовити нічого, — його до смерті перелякало крейдяне обличчя Ероута і живіт, що розлізся в усі боки, готовий ось-ось випустити вмістимість. Тоді б довелося служці прибирати лайно…

Спочатку, правда, спало на думку, що Ероут після вчорашньої пиятики досі не оговтався. Але коли із тими ж словами, що стали схожими на схлипування «ви… ви… ви» спробував зрушити з місця голландця і навіть смикнув його за руку, то рука виявилася такою холодною і задерев’янілою, що хлопець несамовито закричав. Він вперше в житті доторкнувся до мертвого тіла.

Служка Бінгасара, видно, мав клепку в голові і перш, ніж вибігти геть, закрив двері на ключ, зв’язку яких носив при собі, і лише тоді кинувся сходами вниз і відразу повідомив поліцію про нещастя.

Тепер він вже втретє переповідав те саме і його свідчення ретельно записував поліцейський.

У цей час Бінгасар з дружиною робили на базарі закупки для кухні і торгувалися так шалено, що у Бінгасара розболілася голова і завурчало в животі — він зранку через того дикуна Сема не встиг поснідати. І лише повернувшись до готелю з наповненим пакунками візком, побачив дві поліцейські машини. До кімнати Ероута його відразу не впустили і Бінгасару нічого не лишалося, як лементувати на всю вулицю про страшну кару, що впала на його пристійний і порядний готель.

… Бінгасар стояв біля захололого тіла Ероута, хапав ротом повітря і розумів, у яку халепу вскочив, вигукуючи, що знає ім’я вбивці. Навальні питання інспектора із змученим обличчям і краваткою, котра висіла абияк, не давали можливості ні на хвилину зволікати з відповіддю. Бінгасар, обливаючись потом, лопотів:

— Я тільки припускаю…

— Хто?

— … це той, що летів з Ероутом у літаку… про це писали газети… це… Майкл Харріс!

— Ви знаєте Майкла Харріса? — підсунув поліцейський інспекторові просто перед очі якийсь клаптик паперу, тримаючи його на пінцеті.

— Бачив вчора схожого на нього, зі спини, правда.

— Коли саме?

— Якраз після того, як від Ероута ми з служкою вивели п’янісінького його приятеля і ледве посадили в таксі. Саме після цього і прийшов той, ніби Харріс.

— Він довго був у Ероута?

— Не знаю. Більше я його не бачив, бо відлучався по справах з готелю.

— А що ви ще можете додати про Харріса?

— Здається, нічого суттєвого. Хіба що Сем, мій земляк з Ентанго, а там лікувався Харріс після аварії літака, мені зранку сказав, що нібито Харріс сьогодні опівдні відлітає до Медана….

— Що? — майже закричав інспектор так страшно, що серце у Бінгасара разом з мандражем втекло в п’ятки. Невже він щось не те сказав і тепер матиме ще одну купу неприємностей, — теліпався в’яленою рибиною перед поліцейськими.

Але інспектору було не до Бінгасара. Він рвучко поглянув на годинник і уже на ходу віддавав розпорядження:

— Першу машину — на летовище! Чекайте, я теж їду. У другу — тіло голландця і, прошу вас, сержанте, закінчіть тут усе. Зібрані речові докази судмедексперт нехай опломбує і здасть під охорону. Після летовища всі зустрічаємося у відділку.

На очах Бінгасара папірець, що тримав поліцейський сержант на пінцеті, обережно було покладено в гаманець, прикріплений до паска, і запаковано у пакет, в якому уже лежав металевий гудзик і пляшечка з жовтими пігулками. Лише після того, як запакували мішечок і його опломбували, поліцейський зняв рукавички.

Інспектора у кімнаті вже не було, але це не вивело Бінгасара з нервового розладу. Лише коли останній коп вийшов з готелю, полегшено видихнув повітря. Він таки вибрехав аж забагато, як на три сотки. А якщо їх додати до тієї суми, що довірливо попросив покійний Ероут зберігати у готельному сейфі, то виходила ого-го яка сила грошви. Тільки, хто поцікавиться конфіденційними справами Бінгасара і покійного Ероута?

Неподалік пасажирського літака індонезійської компанії «Мерпаті Нусантара», що готувався виконувати рейс по маршруту Танджунау-Медан, стояв інший лайнер, більший і комфортабельніший за свого сусіда. До нього приставлено легкий трап і в будь-яку хвилину могли відчинитися двері та впустити на борт пасажирів, що під’їжджали у роз-кішному лімузині. Цей приватний літак належав Катару