Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

ясною метою дії. Ми є переконані, що за ніякого терору вже не можна буде ліквідувати нашої організації. Моменту революційного зриву ніколи не можна передбачати, ані вирахувати. Нераз мала іскра викликує великий пожар.

Ці, найзагальніше відмічені, наші завдання є важливі і на випадок війни, яка не міняє головних напрямних нашої стратегії, метою якої є в кожній ситуації знайти ініціятивно найдогідніший момент для збройного зриву. З вибухом війни входить у гру окремий чинник. Така чи інша наша постава до нього є залежна від:

а) проголошених західнім світом цілей війни, тобто його постави до УССД і розподілу російської імперії; визнання України суверенним чинником і постави до інших поневолених Росією народів;

б) стратегічно-воєнної концепції західнього світу, тобто розщіплення фронтів по всіх теренах імперії, чи однобічний удар у стилю Гітлера, що, зрештою, випливав із політичної концепції війни.

Якщо б Захід ще до війни прийняв наші цілі, це означало б вилучення із знищувальної воєнної дії теренів України та інших поневолених Москвою народів, і концентрування на російській території, себто врахування другого фронту — за залізною заслоною.

Розправляючись з ворогом у себе в хаті, треба тямити, що він остаточно лише тоді буде переможений, коли скапітулює на своїй землі. Це мусять враховувати члени поневолених народів, які будуть кинені на російську землю. Вони мусітимуть різними способами демобілізувати запілля, унеможливлювати його консолідацію. Очевидно, що є можливі різні варіянти воєнної стратегії. Успішність того чи іншого зумовлює правильність політичної концепції війни. У першій фазі війни (якщо в середині самого СССР не станеться щось непередбачене, яке створить для нас нагоду) нам треба буде зосереджуватися на політичну дію в СССР, підготову мілітарних кадрів, розбудову повстанчої армії, її поширювання, побільшування, з відповідними акціями, як цього уже нас навчила практика попередньої війни, на консолідацію дій з пов-станчими й політичними формаціями інших народів, проникання в лави червоноармійців, організування їхнього переходу в повстанчі армії, на розбудову нашої мілітарної і політичної сили, що її ми введемо в повну акцію у пригожий для нас момент. Безумовно, що при такій тактиці будуть жорстокі протиакції МВД, проти яких нам треба буде збройне боротися, одначе, лише таким способом можна розбудувати силу, яку все ж таки легше втримувати в час війни, ніж: сьогодні. Тому ми є переконані, що можливості нашої дії з вибухом війни скріпляться. Коли б мав бути всенародній зрив озброєного народу, про це треба буде вирішувати в кожночасній ситуації, розваживши сукупність справ і становища в середині імперії і на фронтах війни.

Є можливим, що Захід, не маючи іншого виходу, займатиме становище до доконаних в Україні фактів у сенсі прихильного до них ставлення. Проте наша організація не братиме участи в жодних буферних розв'язках української справи, але розбудовуватиме власну силу знизу, в народі, і то так, щоб жодне розпорядження буферного українського «уряду» фактично не могло бути проведене в життя без нашої апробати, щоб усім було очевидно, що вирішною силою в Україні може бути лише та сила, яка суве-ренно ставить українську справу. Повсюдна приявність нашої мережі приневолить чужі чинники міняти свою настанову до української власнопідметности. За умов принципового заперечення української суверенности, наша боротьба не припинялася б.

Розбудовуючи перший (з погляду Заходу другий) фронт на рідних землях, ми змагаємо за кордоном до того, щоб Захід визнав наші цілі і прийняв за свої та проголосив їх метою визвольної війни. Наявним показником прийняття їх мало б бути координування дій Заходу з другим фронтом через співпрацю з політичним координаційним осередком підпільних рухів і з мілітарним — повстанчих армій.

Доки Захід цим способом не поставить української справи, немає підстав для того, щоб вірити в його добрі наміри. Доки, наприклад, не формується на еміграції українська армія на таких самих засадах і правах, як французька, чи голляндська в рамцях атлянтійської, — при визнанню політичного революційного українського диспонента тією армією, — так довго всі обіцянки Заходу будуть пустими словами. Ідея національно-державного визволення є така справедлива, що висування її найменшою мірою не комплікувало б дипломатичної ситуації західніх альянсів так, як не ускладнює її домагання свободи для людини.

Наша акція за кордоном повинна йти в тому напрямі, щоб війні надати визвольного характеру. Наші завдання — здобути допомогу для власнопідметної акції, спертої на власні сили.

З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ

У 1951 і 1952 рр., коли в наслідок московсько-большевицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху третьої світової війни, на Заході, головно в Німеччині й США, появилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміграцій поневолених Москвою народів. Так зв. біломосковські політичні групи, очолені А. Керенським, розпочали інтенсивну політичну акцію з програмою знищити большевизм, але зберегти імперію, затримуючи в дальшій неволі «всі народи Росії». Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл; тоді постали такі творива, як СОНР, АКВБ, КЦАБ і т. п. з спільним завданням звести до спільного кітла політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню боротьбу проти Москви і її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи.

Ці ворожі для української справи затії затаврував Ст. Бандєра у своїх статтях: «З москалями нема спільної мови», та в двох наступних — «Первородний гріх проросійської концепції» і «Відкриті карти». Провід ЗЧ ОУН видав дві заяви, підтримуючи спільні «Позиції українських політичних установ та організацій» з 27. 12. 1952 р. та спільну «Деклярацію національних політичних центрів і Національно-Виз-вольних Організацій» поневолених Москвою народів з 14. 12. 1952 р. (Див.: «ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р.», збірка документів, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1. Видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 264–282 «Наше становище до біжучих подій» і «Доповнююче становище Проводу Закордонних ОУН»).

Нижче наведена стаття була друкована за підписом Ст. Бандери в тижневику. «Український Самостійник», Мюнхен, рік III, ч. 42/143 з 12. 10. 1952 р.

* * *

В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.

Тим часом за таке завдання — змінити цю послідовну поставу української політики, — приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами