Болеслав Прус - Фараон

уклали з Ассірією якусь ганебну угоду… Без війни, навіть без жодних вимог з того боку!.. Ти уявляєш, скільки ми втрачаємо на цьому?..

— Дагон казав мені, що Ассірія хоче загарбати Фінікію. Але фінікійців це вже не дуже тривожить, бо цар Ассар веде війну на північно-східних кордонах. Там живуть народи дуже войовничі й численні, тому невідомо, як скінчиться війна.

В кожному разі, Фінікія матиме кілька років перепочинку, а цього їй вистачить, щоб підготуватись до оборони і знайти спільників…

Царевич нетерпляче махнув рукою.

— От бачиш, — сказав він Тутмосу, — навіть Фінікія озброюється, а може, й озброює усіх своїх сусідів. Як би там не було, ми втрачаємо в Азії не сплачену нам данину, а це становить — ти чув щось подібне!.. — понад сто тисяч талантів… Сто тисяч талантів! — повторив царевич. — О боги! Адже така сума одразу наповнила б скарбницю фараона… А якби ми ще, вибравши момент, напали на Ассірію, то в самій Ніневії, в самому палаці Ассара знайшли б невичерпні скарби… Подумай лише, скільки б ми захопили невільників!.. Півмільйона… мільйон людей надзвичайно сильних і таких диких, що рабство в Єгипті, найважча праця на каналах чи в копальнях здалася б їм забавкою… Через кілька років родючість нашої землі зросла б, зубожілий наш народ відпочив би і, перше ніж умер би останній раб, держава відновила б давню могутність і багатство. І все це знищено жерцями з допомогою кількох списаних срібних бляшок та глиняних таблиць, покритих знаками у формі стріл, яких ніхто з нас не розуміє!..

Вислухавши жалі царевича, Тутмос встав, пильно обдивився сусідні кімнати, чи ніхто там не підслухує, і, сівши біля Рамзеса, тихо заговорив:

— Не журися, володарю! Наскільки мені відомо, вся знать, усі номархи, всі воєначальники чули дещо про цю угоду й дуже обурені. Дай тільки знак — і ми розіб’ємо таблиці з угодою об голову Саргона чи навіть самого Ассара…

— Але ж це був би бунт проти його святості… — так само тихо відповів царевич.

Обличчя в Тутмоса спохмурніло.

Я не хотів би ранити твого серця, — мовив він, — але… твій рівний найвищим богам батько тяжко хворий.

— Це неправда!.. — підхопився царевич.

— Правда, тільки не показуй нікому, що ти знаєш про це. Його святість дуже змучений перебуванням на цій землі і вже прагне її покинути. Але жерці затримують його, а тебе не допускають до Мемфіса, щоб без перешкоди підписати угоду з Ассірією…

.— Але ж вони зрадники!.. Зрадники!.. — шептав розлючений царевич.

— І тому тобі неважко буде розірвати цю угоду, коли ти візьмеш владу після батька (хай він живе вічно!).

Царевич замислився.

— Легше, — сказав він, — підписати угоду, ніж її розірвати.

— І розірвати легко! — усміхнувся Тутмос. — Хіба ж немає в Азії непокірних племен, які можуть напасти на наші кордони? Хіба божественний Нітагер із своїм військом не стоїть на сторожі, щоб відбити напад ворогів і перенести війну в їхні країни? Ти думаєш, у Єгипті не знайдуться люди, здатні носити зброю, і гроші на війну? Ми всі підемо воювати, тому що кожен може щось собі, мати з цього і так чи інакше забезпечити собі життя… Адже лежать у храмах скарби… А в Лабіринті!..

— Хто ж їх добуде звідти? — перебив із сумнівом царевич.

— Хто?.. Кожен номарх, кожен офіцер, кожен придворний зробить це, аби тільки він мав наказ фараона… а молодші жерці покажуть нам дорогу до їхніх сховів.

— Не осміляться… Кара богів… Тутмос зневажливо махнув рукою.

— Хіба ми селяни чи пастухи, щоб боятися богів, з яких кепкують і євреї, і фінікійці, й греки, і яких кожен найманий воїн зневажає безкарно? Це жерці повигадували байки про богів, у які вони самі не вірять. Ти ж знаєш, що в храмах визнають тільки єдиного бога… Вони роблять чудеса, з яких самі сміються… Тільки селяни, як і колись, б’ють чолом перед статуями богів. А вже робітники сумніваються у всемогутності Осіріса, Гора й Сета, писарі ошукують богів у розрахунках, а жерці послуговуються ними, як ланцюгами й замками, що бережуть їхні багатства… Ого! Минули ті часи, — вів далі Тутмос, — коли Єгипет вірив усьому, що йшло від храмів. Тепер ми ображаємо фінікійських богів, фінікійці — наших, і чомусь нікого не вражають громи небесні…

Намісник пильно подивився на Тутмоса.

— Звідки тобі приходять у голову такі думки? — спитав він. — Адже не так давно ти бліднув лише від згадки про жерців…

— Бо я був один. А тепер, коли я знаю, що всі придворні думають так само, я став сміливіший…

— А хто придворним і тобі сказав про угоду з Ассірією?

— Дагон та інші фінікійці, — відповів Тутмос. — Вони навіть обіцяли, як настане час, підбурити азіатські племена, щоб наше військо мало привід перейти кордон. А коли ми вийдемо на дорогу до Ніневії, фінікійці та їхні спільники приєднаються до нас… Ти матимеш армію, якої не мав навіть Рамзес Великий!..

Царевичу не сподобалася така старанність фінікійців, проте він тільки запитав:

— А що буде, як жерці довідаються про ваші розмови?.. Тоді ніхто з вас не уникне смерті.

— Нічого вони не довідаються! — весело відповів Тутмос. — Вони надто покладаються на свою могутність, погано платять шпигунам і настроїли проти себе весь Єгипет через свою пожадливість та пиху. Знать, військо, писарі, робітники, навіть, нижчі жерці тільки чекають сигналу, щоб захопити храми, забрати скарби й покласти їх до підніжжя трону. Коли в них не буде скарбів, святі мужі втратять усяку владу. Вони навіть перестануть творити чудеса, бо й для цього потрібні золоті персні…

Царевич перевів розмову на щось інше і врешті зробив знак Тутмосу, що той може йти.

Залишившись на самоті, він почав міркувати.

Він був би в захваті від цього ворожого ставлення знаті до жерців та від войовничості вельмож, якби цей запал не спалахнув так раптово і якби за ним не крилися фінікійці.

Це змушувало наступника трону бути обережним. Він розумів, що в єгипетських справах краще покладатися на патріотизм жерців, ніж на приязнь фінікійців.

Та раптом він пригадав батькові слова, що фінікійці правдиві й вірні, коли це їм вигідно. Без сумніву, фінікійці були дуже зацікавлені в тому, щоб не підпасти під владу Ассірії. На Випадок війни на них можна було б опертись, як на спільників, бо поразка єгиптян насамперед відбилася б на Фінікії.

З другого боку, Рамзес не припускав, що жерці, навіть уклавши таку ганебну угоду з Ассірією, пішли на зраду. Ні, це були не зрадники, а зледащілі сановники. їм