Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

доброго чосу, то він мені прийде до тями, будь певен! Я його перевиховаю, ось побачиш! Отже, вирішено — я його купую!

Том стояв у зажурі, пильно придивляючись до облич усіх тих людей, що юрмилися довкола, й шукаючи серед них такого, що схотів би назвати його своїм господарем. Якби й вам, шановний пане, колись довелося вибирати з двохсот чоловік одного, що мав би стати вашим необмеженим володарем, то, певне, ви, як і Том, зрозуміли б: не багато є таких, щоб спокійно здатися на їхню ласку. Том бачив навколо себе безліч усілякого люду: і дебелих здорованів, і приземкуватих кощавих живчиків, і довготелесих похмурих мовчунів, і ще хтозна-скільки непоказних на вигляд, грубих людей, для яких невільник важить не більше, ніж тріска на підлозі; вони однаково байдуже кидають її у вогонь чи в кошик — куди ближче. Але такого, як Сен-Клер, він там не бачив.

Незадовго перед тим, як розпочались торги, крізь натовп протиснувся кремезний приземкуватий чолов’яга в розхристаній на грудях картатій сорочці та старих засмальцьованих штанях і, підступивши до невільників, почав пильно їх оглядати. З першого ж погляду на нього Тома охопив непоборний жах, змішаний з огидою, і чим ближче підходив незнайомець, тим дужчим ставав той жах.

Незважаючи на малий зріст, у незнайомці вчувалася величезна сила. Його кругла, мов куля, голова, великі сірі очі під кошлатими білястими бровами, шорстка, наче дріт, зблякла від сонця чуприна являли, як сказати правду, не дуже привабливе видовище, його великий грубий рот був напханий тютюном, і час від часу він із силою вивергав ту жуйку на підлогу. Руки в нього були величезні, волохаті, засмаглі на сонці та всіяні ластовинням, до того ж дуже брудні й прикрашені довгими неохайними нігтями.

Оцей-то чолов’яга і взявся безцеремонно роздивлятися невільників. Він схопив Тома за щелепу й розтулив йому рот, щоб побачити зуби, тоді звелів засукати рукава й показати м’язи і нарешті повернув його й загадав поплигати, щоб перевірити ноги.

— Звідки ти? — коротко запитав він, скінчивши цей огляд.

— З Кентуккі, пане, — відказав Том і повів очима довкола, неначе шукаючи порятунку.

— Що там робив?

— Порядкував у хазяїна на фермі, — сказав Том.

— Ач, яке вигадав! — буркнув той чолов’яга і пішов собі.

На мить він спинився проти Адольфа, тоді виплюнув на його дбайливо начищені чоботи заряд тютюнової жуйки, презирливо гмукнув і рушив далі. Зупинився перед Сьюзен і Емелін, підняв своє важенне брудне ручисько й притягнув дівчину до себе. Обмацав їй шию та груди, поторгав руки, подивився на зуби, а тоді штовхнув назад до мадері, чиє стражденне обличчя аж кривилося з болю щоразу, як цей страшний незнайомець торкався її дочки.

Перелякана дівчина заплакала.

— Ану замовч, ти, стерво! — гримнув на неї розпорядник. — Нема чого мені тут рюмсати, зараз починаємо!

І торги розпочались.

Адольфа за добрі гроші продали молодому панові, що забажав його купити з самого початку. Інші слуги Сен-Клера припали різним покупцям.

— А тепер ти, негре! Чуєш? — гукнув розпорядник до Тома.

Том зійшов на підвищення й неспокійно озирнувся довкола. Усе змішалося в невиразному гаморі — і швидка мова розпорядника, що по-французькому й по-англійському оголошував якості товару, і вигуки покупців, що надбавляли ціну; здавалося, минула лише мить — і ось уже востаннє грюкнув молоток, лунко розляглося слово «…доларів!» за останньою ціною, яку назвав розпорядник, — і було по всьому. Том мав нового господаря!

Його зіпхнули з підвищення чолов’яга з круглою головою грубо схопив його за плече, штовхнув убік і звелів:

— Стань отут, ти!

Том ледве тямив, що діється. А тим часом торги тривали — гомін, вигуки, то по-французькому, то по-англійському. Ось знову грюкнув молоток — продано Сьюзен. Вона сходить з підвищення, зупиняється, зажурено оглядається назад. Дочка простягає до неї руки. Мати з тугою дивиться на того, хто купив її. Це поважний літній чоловік з добрим обличчям.

— Ой пане, зробіть ласку — купіть і мою дочку!

— Та я б з охотою, але боюся, що вона не по моїх грошах! — відказує чоловік.

Він з жалем і цікавістю дивиться, як дівчина, боязко озираючись, сходить на підвищення. її бліді щоки болісно спалахнули, очі гарячково блищать, і мати аж стогне з розпачу, бо в цю мить вона здається ще кращою, ніж будь-коли. Розпорядник теж добачає свою вигоду і велемовно вихваляє товар, мішаючи французькі й англійські слова. Покупці швидко накидають ціну.

— Спробую щось вдіяти, поки буде змога, — каже чоловік з добрим обличчям і, протиснувшись ближче, приєднується до торгу.

Та дуже скоро ціна перевищує його кошти, і він замовкає. Розпорядник дедалі розпалюється, але торг поступово вщухає. Тепер його провадять лише якийсь старий аристократ і наш круглоголовий знайомець. Аристократ ще кілька разів надбавляє ціну, з погордою озираючи суперника, та круглоголовий переважає його і впертістю, і гаманом. Суперечка триває недовго — грюкає молоток, і дівчина стає його неподільною власністю.

Її господаря звуть містер Легрі, він власник бавовняної плантації на Червоній річці. Він штовхає дівчину до Тома та ще двох щойно куплених рабів, і вона йде туди, гірко плачучи.

Чоловік з добрим обличчям прикро вражений. Але ж такі речі трапляються день у день! Після цих торгів дочки й матері плачуть завжди! І нічого тут не зарадиш… і таке інше. Отож він забирає свою нову власність і йде собі геть.

Через два дні повірений ньюйоркської фірми Б. і К° надіслав своїм віродавцям належні їм гроші.

Розділ XXXI

Подорож

На нижній палубі малого непоказного судна, що пливе Червоною річкою, сидить Том. Руки й ноги його закуті в кайдани, та серце йому гнітить тягар ще важчий, ніж залізо. Померхло небо, згасли місяць і зорі, все минуло без вороття, так само як минають тепер отам за бортом береги та дерева. Рідна домівка в Кентуккі, дружина та діти, добрі господарі, дім Сен-Клера з його вишуканою пишнотою, золотиста голівка Єви, її променисті очі, гордовитий і веселий, гожий і безтурботний, проте завжди добрий Сен-Клер, години легкого й приємного дозвілля — все пішло в небуття! А що ж лишається натомість?

Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий і перейнятливий від природи, живучи у благородних людей несамохіть засвоює їхні смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря — так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітську вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, У брудній пивничці чи іде в якомусь мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не