Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Ти хоч не вбила нікого?

Вона багатозначно всміхнулася.

— Двох зайців, чотирьох фазанів і одного вкраденого півня. Це, словом, і був мій раціон, поки я переховувалася в лісі від гвардії.

Збагнувши, що вона змусила пережити власну сестру, Люсі винувато опустила очі.

— Вибач.

— Ет ні! — весело відповіла вона. — Без вибачень, пам’ятаєш? Це справедливо. Та й я ні про що не жалкую: якби не твоя підстава, я б навряд чи познайомилася з Ютою.

— Ого, двічі згадала його ім’я за десять хвилин. Мабуть, хтось справді класний, — зауважила Люсі, усміхнувшись.

— Умгу. — Елізабет спохмурніла, опустивши погляд та втопивши ложку в супові. — Був.

Її вираз майже одразу повернувся до звичайного, і вона продовжила їсти.

Люсі думала, що їй краще відповісти, коли двері в кімнату раптом відчинилися.

— При-и-ивіт, — весело почала Анабель, але її обличчя впало, коли побачила Елізабет. — Ем-м.

На ній, окрім звичайного одягу, Люсі одразу ж помітила червону накидку, прикрашену візерунками з дорогоцінним камінням. Певно, її подарував Арон на прощання після відзначення Дня скорботи, який минув вчора. Тоді виповнилося вісімнадцять років, відколи двоє зловмисників вчинили напад на палац, забравши життя молодої королеви. На цей день Арон запросив їх до себе, але Люсі проігнорувала листа, бо не хотіла задурювати його голову в такий важкий час своїми проблемами. До того ж, так було краще, бо День скорботи — горе більше сімейне.

— Ваша високосте. — Ледь не вдавилася зо сміху Елізабет, вирівнюючи спину. — Перепрошую за мій непристойний вигляд…

— Вона щойно приїхала, — пояснила Люсі, перебивши сестру.

— Її вже відпустили? — Анабель насупилася з неприязню.

Елізабет лише сильніше засміялася, так що її сміх нагадував звуки заклиненого колеса карети, що треться об землю.

— Не кажи Арону, — тихо попросила Люсі, повернувшись назад до Анабель.

Принцеса зі злиденною Елізабет створювали в її кімнаті таку контрастну картину.

— Гаразд, — промовила вона, здійнявши брови з явним небажанням встрявати в цю тему, а потім перевела погляд на Люсі й продовжила: — Генрі кликав нас у штаб за п’ять хвилин. І нам треба поговорити.

— О, я з вами! — зголосилася Елізабет, майже доїдаючи.

На подив Люсі, Анабель погодилася:

— Ми чекатимемо на лавці надворі. Наздоженеш. — Вона зморщила ніс: — Але, будь ласка, позбудься від цього смороду.

— Десять хвилин — і смердітиму трояндами.

— Добре, — кивнула Люсі, рушивши до виходу, але, збагнувши, кинула наостанок: — Не кради парфуми Міс Бейкер!

***

— Арон передавав тобі вітання, — промовила Анабель, коли вони вийшли з коридору до кручених сходів. Яскраві сонячні промінчики, що заходили крізь невеликі вікна гуртожитку, підкреслювали тріщини на бурому камінні стін та падали на обличчя дівчат, нагріваючи їм щоки й змушуючи примружувати очі.

— Як він там? — майже пошепки запитала Люсі.

Вона намагалася видаватися не надто стурбованою, але інтонація її трохи видавала.

Анабель знизала плечима.

— Потроху освоюється. Скаржиться, що буває нудно, бо через загрозу повернення Деміана його з палацу нікуди не випускають, а так вже нібито звик.

Нарешті Люсі змогла собі пояснити, чому Арон після балу більше не приходив в Академію. Він просто не міг, бо його схвильовані радники перетворили його на папугу в золотій клітці.

— Він питав про тебе, — додала Анабель, діставши її з роздумів.

— І що саме?

— Багато чого насправді. — Її вуста потягнулися в ледь помітну усмішку. — Ти навіть не уявляєш, як він через тебе турбується.

Люсі уявляла, бо її, мабуть, те, як вони припинили спілкуватися, бентежило навіть більше. Слова Анабель же прозвучали, як образа.

— Будь ласка, не починай.

Її скигління анітрохи не зупинило принцесу, а, навпаки, надало стимулу.

— Ще довго будеш ховатися серед гнилих підручників? Я щиро не розумію, чому ви не можете владнати стосунки. Це розмова кількох хвилин. Просто прийди до нього, і поговоріть.

— Просто, — перекривила Люсі. — Це аж ніяк не можна назвати простим. Ти не розумієш, бо це не тебе заручили батьки, коли ти ще не могла говорити.

— Ну то й що? — Тон Анабель ставав більш дратівливим. — Заручини — це формальність, а я тобі кажу про свого брата, і те, як лайняно ти з ним вчиняєш. Ти навіть не сказала, що він запрошував у палац і тебе, а ти мало того, що не поїхала, так взагалі йому не відповіла. Хіба так роблять з тими, хто тоді не байдужий? Чи ти не можеш визначитися, що відчуваєш?

— Я знаю, що відчуваю, але я не хочу обговорювати це зараз з тобою ще й у відкритому коридорі — відказала розлючена Люсі, швидше тупотячи по сходинках. Вони вже майже дійшли до першого поверху.