Клер Норт - Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

перехрещувалися, наче волосся на голові Медузи. Технологія була розвинена — найбільш розвинена з усіх, що я бачив — але призначення було цілком очевидне. Це був мозковий тригер, ментальна бомба — дуже передовий пристрій для Забуття.

— Що це? — спитав я.

Він обережно поклав його переді мною, щоб я подивився.

— Ти мені віриш? — спитав він.

— Так, авжеж.

Забуття… Невже він справді зробить це? Невже посміє?

— Гаррі, — тихо сказав він, — ти спитав мене, звідки я знаю про твій… стан. Звідки я знаю про твоє минуле життя, чому я вірю тобі, коли ти кажеш, що вже вмирав.

— Розкажи.

— А що… — бурмотів він. — Що як ми з тобою вже зустрічалися раніше? Що як я знав, уже при першій нашій зустрічі, що це не перше твоє життя, що ти… особливий? Що як скажу, що ми з тобою були друзями не десять, не двадцять або тридцять років, а століття? Що як я скажу, що намагаюся захищати тебе вже дуже довго? Ти мені повіриш?

— Я… Не знаю. Я не знаю, що й сказати.

— Ти довіряєш мені? — нетерпляче повторив він.

— Я… так. Так, довіряю, але послухай, усе це…

— Я хочу, щоб ти надів ось це, — його рука легко лягла на корону з дротів. — Ти є набагато більшим, ніж ти знаєш, Гаррі, набагато більшим. Ти думаєш, що це твоє… друге?.. Друге життя? Але це не так. Ти прожив сотні років. У тебе… такий великий досвід. Ось це допоможе тобі згадати.

Який щирий відданий погляд, яке співчуття на обличчі!

Я подивився на корону, а потім знову на Вінсента.

Авжеж, це не була допомога згадати.

Авжеж, він хотів, щоб я забув.

Забув усі ті часи, всі ті роки… Гірше того, мене турбувало ще одне питання. У 1966 році Вінсент, щоб змусити мене забути, скористався тогочасними технологіями, і я не забув. Але цього разу… Ця технологія випереджала попередню щонайменше на п'ятдесят років, і я не мав гадки, жодної гадки, чи зможе моя свідомість це пережити.

— Ти віриш мені, Гаррі?

— Стільки всього відразу…

— Якщо тобі потрібен час, щоб подумати…

— То ти кажеш…

— Я можу все тобі пояснити, але за допомогою цього приладу ти просто згадаєш усе сам.

Гординя.

Як він сміє вважати мене таким дурнем?

Лють.

Як він сміє знову робити це зі мною?

Жах.

Чи виживу я?

Чи зможу згадати?

Чи хочу я пам'ятати?

Світ добігає кінця.

Тепер усе залежить від вас.

Помста.

Я Гаррі Оґаст, я народився першого дня 1919 року.

Мені шістдесят вісім років.

Мені вісімсот дев'яносто дев'ять років.

Я особисто вбив сімдесят дев'ять людей, з яких п'ятдесят три загинули у війнах, і непрямим шляхом винний своїми діями у смерті щонайменше чотирьохсот сімдесяти однієї людини. Я зазнав чотири самогубства, сто дванадцять арештів, три страти, одне Забуття. Я бачив, як Берлінська Стіна будувалася й руйнувалася, будувалася й руйнувалася, бачив, як башти-близнюки розвалювалися, огорнуті полум'ям і пилом, розмовляв з тими, хто борсався в багні біля Сомми, слухав розповіді про Кримську війну, чув шепіт з майбутнього, пройшов маршрутом Великого Походу, скуштував божевілля Нюрнберга, бачив смерть Кеннеді та спалах ядерного вогню над океаном.

І ніщо з цього зараз не значило для мене більше, ніж це.

— Я тобі вірю, — сказав я. — Покажи мені, як воно працює.

Розділ 75

Він розташував обладнання в кухні. Як на мене, це дещо буденне місце, якщо йдеться про стирання пам'яті людини. Я сів на незручне металеве крісло, а він метушився навколо мене, неначе не міг знайти мішок для пилососа. Коли він притулив до моєї скроні перший електрод, я сіпнувся, і він одразу спитав:

— Тобі боляче?

— Ні, — пробурмотів я. — Усе гаразд.

— Хочеш що-небудь випити?

— Ні, не треба.

— Добре.

Він задер мені на потилиці волосся і встромив під шкіру ще два електроди — трохи нижче мозочка. Це вочевидь була більш розвинена технологія, ніж той примітивний спосіб у Пєтроку-112. Він притуляв холодний метал до моїх скронь, над очима, й кожного разу, коли я сіпався, зупинявся:

— Усе гаразд, Гаррі? Ти певний, що хочеш цього?

— Певний, — відповідав я. — Все добре.

Я не міг себе зупинити, не міг сповільнити биття свого серця; з наближенням моменту істини пульс зростав і зростав. Вінсент вийняв з шухляди липку стрічку й сказав:

— Гадаю, буде безпечніше, якщо я прив'яжу твої руки. Ти не проти цього?

Авжеж, ні.

— Ти маєш дуже знервований вигляд.

Бо я не люблю лікарське причандалля.

— Усе буде добре. Все буде гаразд. Незабаром ти зможеш згадати все.

Хіба він не милий?

Мої руки були прив'язані товстим шаром скотчу до підлокітників крісла. Я майже мріяв про те, що він зараз плюне мені в очі й розкаже про свою ненависть до мене — тоді я, принаймні, отримав би привід кричати та лютувати. Але він цього не зробив. Він перевірив розташування електродів на моїй голові, на обличчі, а потім нахилився так, щоб його голова була на одному рівні з моєю.

— Так буде краще, Гаррі, — пояснив він. — Я знаю, що для тебе це нічого не значитиме, але чесне слово, треба зробити саме це.

Я не зміг відповісти. Розумів, що мені слід щось сказати, але не зміг; не зміг знайти слова, бо надто багато сил витрачав на дихання. Він обійшов мене, став за спиною й поправляв якісь проводи, а я міцно заплющив очі, весь тремтів, навіть пальці в шкарпетках тремтіли, а ноги були наче з вати, о Боже, о Боже, о…

Темрява.

Розділ 76

Неможливо сумувати за тим, чого не пам'ятаєш.

Можливо, Вінсент мав рацію. Можливо, він керувався добротою.

Його новий пристрій, його нова іграшка для Забуття, мав кілька недоліків. Напевно, Вінсент ще не мав можливості як слід перевірити, як той працює, бо я миттєво помер.

Мене звати Гаррі Оґаст, я народився в перший день 1919 року, на вокзалі Бервік-на-Твіді, і я пам'ятав…

Усе…

* * *

Черіті приїхала до мене, коли мені було шість років. Цього разу вона зробила це без галасу, тихо; прослизнула в моє життя через Г'юнів, готова допитати мене про час, що я провів із Вінсентом. Їй знадобилося шість місяців, щоб переконати Г'юнів дозволити їй «всиновити» мене, і щойно я залишив їхній будинок, вона перевезла мене до Лідса, де нові пан та пані Оґаст чекали на те, щоб виховати мене в обмін на велику