М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я відразу ж піднявся нагору, але не у Вежу. Навряд чи Джеймс там, але ризикувати мені не хотілося. Натомість я легенько постукав у двері Александрової кімнати. Я почув, як там, усередині, засунули шухляду, а за мить він з’явився на порозі, тримаючись за ручку дверей.

— Трясця, Олівере... — видихнув він, побачивши мене. — Піп розповіла мені, що сталося, але я не думав, що все аж так паскудно.

Очі в Александра були почервонілі, губи сухі й порепані. Вигляд він мав не набагато кращий за мене.

— Я взагалі не хочу про це говорити.

— Цілком зрозуміло... — Александр шморгнув носом і витер його рукавом. — Я можу чимось допомогти?

— Ця суча голова просто розколюється, і я волів би зараз не відчувати нічого вище шиї.

Він ширше прочинив двері.

— Дядечко лікар чекає на вас.

Я нечасто заходив до Александра, і мене завжди дивувало, як тут темно. За останні кілька тижнів він устиг завісити вікно гобеленом. Ліжко було поховане під стосами книжок. Зараз він зібрав їх і важко гепнув на й без того захаращений стіл. На підлозі валялися зіжмаканий цигарковий папір, зламані сірники та брудний одяг. Александр тицьнув у бік ліжка, і я з вдячністю впав на матрац. Пульс важко стугонів у скронях.

— Можна спитати, що сталося? — поцікавився він, порпаючись у горішній шухляді столу. — Я не вимагатиму подробиць. Просто хочу знати, чи не зіштовхнути Джеймса в озеро наступного разу, коли його побачу.

Не впевнений, чи було це зауваження звичайним для Александра проявом чорного гумору, а чи за ним ховалося щось більше, я посовався на ліжку, списав усе на застарілу параною і вирішив не звертати уваги.

— Ги останнім часом його часто бачиш? — спитав я. — У мене такс відчуття, що Джеймса постійно десь носить.

— Приходить і йде. Тобі краще знати, ніж мені.

— Він зазвичай з’являється після того, як я лягаю, а коли встаю, його вже нема.

Александр витягнув із футляра від фотоплівки кілька маленьких суцвіть травки й заходився дрібнити їх на цигарковий папір.

— Як на мене, він надто заглибився в роль. Ну, метод занурення, розумієш?.. Уже не второпає, де завершується Едмунд і починається він сам.

— Це паршиво.

Александр глянув на мене й мій розквашений ніс.

— Без варіантів... — він скривився, наче прикусивши язика. — Тобі якісь знеболювальні дали?

Я витягнув з кишені баночку з крихітними білими пігулками.

— Шикардос, — сказав він. — А дай-но мені дві ці штуки.

Я простягнув йому пігулки. Він розтовк їх футляром від фотоплівки й висипав отриманий порошок до травки, що лежала на цигарковому папері. Відтак знову висунув шухляду й витяг ще одну загадкову баночку. Зняв кришечку, постукав ємністю по долоні. Знову білий порошок, ще дрібніший. Він додав його до косяка, так і не сказавши мені, що це. Та я й не питав.

— То що сталося? — поцікавився він, почавши скручувати косяк. — Ви відпрацьовували бій із третьої сцени п’ятої дії, а потім він просто взяв і зацідив тобі в табло?

— Ну, загалом так.

— Якого дідька?! Чого це раптом?

— Присягаюся, я й сам не проти дізнатися.

Александр лизнув липкий краєчок паперу, потім притиснув його пучкою пальця. Закрутив вершечок і простягнув косяк мені.

— Тримай, — сказав він. — Скури за раз, і тиждень нічого не відчуватимеш.

— Супер.

Я підвівся, притримуючись за спинку його стільця. У скронях стугоніло.

— Ти як, нормально?

— Буду нормально за кілька хвилин.

Схоже, я його не переконав.

— Упевнений?

— Так, — відповів я. — Усе буде добре.

Я навпомацки, як сліпий, рушив до дверей, хапаючись за меблі, допоки не дістався протилежної стіни.

— Олівере, — гукнув Александр, коли я вже прочинив двері.

— Що?

Я озирнувся, і він кинув мені запальничку, показав на свій ніс і сумовито всміхнувся. Я торкнувся обличчя. На верхній губі була свіжа кров.

Зазвичай у Замку ми не курили. Я вийшов крізь бічні двері й зупинився на під’їзній доріжці, міцно затиснувши косяк, чи що воно таке було, між губами. Вдихнув, як два роки тому навчив мене Александр: глибоко, усіма легенями. Було зимно, навіть як для лютого, і моє дихання разом із димом ринуло з рота однією довгою спіраллю. Носові пазухи здавалися важкими та набряклими, наче їх забило глиною. Я розмірковував, коли зійдуть синці і чи за три тижні ніс виглядатиме, як колись.

Прихилившись до стіни, я спробував викинути всі думки з голови — був певен, що інакше накручу себе до божевілля. У лісі було тихо, але водночас він бринів ледь чутними звуками — десь далеко пугукала сова, сухо шелестів падолист, вітер шерхотів у верховітті дерев. Звільна мій мозок якимось чином відокремився від решти тіла. Я й досі відчував біль, і досі корчився в лещатах неприйнятого рішення, але між мною, думками, почуттями і всім іншим наче з’явилась якась завада — легка поволока, підсвічений екран, на якому плавно рухалися силуети лялькового театру тіней. Що саме до цього спричинилося — холоднеча чи Александрів косяк, — я визначити не міг, але поступово тіло почало затерпати.

Відчинилися й зачинилися двері. Я озирнувся на них без будь-яких сподівань, майже збайдужіло. Мередіт. Якусь мить вона вагалася, стоячи на ґанку, а тоді спустилася. Я не зрушив з місця. Вона підійшла, витягнула з мого рота косяк, кинула його на землю й поцілувала мене, перш ніж я встиг заговорити. Біль відлунював уже не в переніссі, а в самому мозку. Тепла долоня Мередіт торкалася