Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— Здарова.

— Як у тебе справи?

— Непогано. У Києві з дівчиною.

— Ну, нічого собі! Ми значить в АТО тут дупи морозимо січневим морозом, а ти там у затишку й теплі.

— Ну якось так. Мені тебе пожаліти? — піддів я.

— Постараюсь прийняти це як чоловік, — засміявся мій давній товариш.

— Слухай, як там у вас обстановка?

— Ми тут недалеко від Донецького аеропорту. Пострілюють.

Ми ще поговорили хвилин десять. А коли поклав трубку, мене не залишала думка, що час повертатися.

У частину мені потрібно було повернутися післязавтра, але я приїхав на день раніше й одразу попрямував до свого командира батальйону.

— Товаришу майоре, дозвольте.

— Так, заходь.

— Товаришу майоре, дозвольте, я відправлюся до третього батальйону?

— Тобто?

— Ну, як я був раніше відряджений до третього бату. Ми зараз у ППД, а у них бої. Я тут не потрібний, а там від мене користь буде. Я механік-водій, а вони єдині в бригаді, у кого ще залишилися БМД.

— Ні. Мені потрібні люди тут. До того ж, скоро і ми виїжджаємо.

Я був упевнений, що навесні я звільнюсь, і мені хотілося встигнути зробити якнайбільше. Я трохи засмутився, що мене не пустили до хлопців, які для мене стали рідними, але, і в своєму баті я міг бути корисним, тим більше, що за словами Комбата, ми теж скоро виїжджаємо. Добре, хоч Компас відновився після свого поранення — не так сумно буде.

Я спробував набрати Фріца, але у нього, як зазвичай, не відповідав телефон. Вирішив набрати Командира, щоб запитати, як у них справи.

— Алло?

— Командире, це механ.

— Ааа, привіт.

— Відпрошувався у свого начальства, щоб до вас відправили, але не дали добро. Як у вас справи?

— Сьогодні вранці був бій. Довелося відступити. Фріц загинув.

Армія — зло. Але сьогодні, це потрібне зло. Благополуччя всього світу будується на крові, і ми — ті виродки, які проливають кров заради цього світу.

Ми люди, що проливають кров заради миру, як би абсурдно це не звучало. Ми — витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль. Передумови до цього я вже бачу в своїй поведінці та думках. Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце.

— Алло.

— Привіт. Завтра вранці їдемо в АТО. Тому збирайся і біжи в казарму, — це був голос мого командира відділення Компаса.

— Слухаюсь, товаришу сержанте, — радісно відповів я.

Зібравши сумку і викинувши всю їжу з кімнати, я прийшов, ні, примчав у бригаду.

Вранці ми завантажились у БТРи і поїхали туди, куди мене так тягнуло. Хтось ляпнув, що ми будемо допомагати виходити хлопцям у Дебальцевому з оточення. Тож настрій у всіх був більше ніж бойовий. Ніч ми перечекали в Костянтинівні в якомусь занедбаному багатоповерховому будинку, а вранці знову завантажились у машини і виїхали.

Проїхавши буквально хвилин сорок, ми чомусь зупинились, але двигуни «Буцефалів» продовжували працювати. Сидячи в БТРі, я оглянувся навколо. Хтось спить, хтось дивиться в телефон, хтось потягує цигарку. Я дивився на свій автомат, потім — на хлопця, що сидів праворуч, він спить. Я знімаю запобіжник на своєму автоматі. Через шум двигуна клік не почув навіть я. Потім знову дивлюсь на своїх друзів по нещастю. Ніхто не звертає на мене жодної уваги. Я впираю приклад автомата в цинк з боєприпасами, що лежить між моїми ногами, «ствол» спрямовую до свого підборіддя, кладу палець на спусковий гачок і створюю незначний тиск на нього. Знову пробігаю очима по хлопцях, що їдуть зі мною, їх семеро. Ніхто не бачить, що я роблю. Зараз БТР рушить, машину смикне, спусковий гачок під незначним зусиллям пальця запустить механізм всередині «ствольної» коробки, і мені в голову вилетить куля у мідній оболонці, яка збавить мене від збирання різноманітних карткових будиночків та розкиданих пазлів у моїй голові. Зараз…

— Земля! — пролунало з місця командира машини.

— Земля! — продублював навідник.

«І як це розуміти? — обурився голос у моїй голові. — Невже доля?».

Увесь екіпаж починає вистрибувати з машини, я прибираю автомат і вистрибую слідом. Ми займаємо позицію на якомусь пагорбі біля дороги. Навколо нічого не відбувається. Тиша.

«Ну ти і дурень! — продовжив я розмову сам з собою. — На тебе чекає дівчина, яка тебе кохає. Разом ви зумієте навести лад у тебе в голові. Ти знаєш більше, ніж багато хто інший, лише б зуміти застосувати ці знання. Ти потенційно успішніший за багатьох. Твій досвід перетворить все те, що інші бачать лише в чорно-білих кольорах. Тобі не потрібно копати ями за гроші, щоб вижити, ти зможеш досягти всього, що побажаєш. І ти зібравсь ось так безглуздо померти? Якщо ти справді такий дебіл, то не чекай, що БТР сіпнеться, а прямо зараз візьми і прострель свою тупу макітру, якщо там за цей час так нічого і не з’явилося!».

Я дістаю телефон, набираю останній вихідний виклик.

— Алло, милий.

— Привіт, хороша моя. Як твої справи?

— Працюю вдома за комп’ютером. А ти там як, все добре?

— Так. Все тихо і спокійно. Чуєш? Не стріляють. Тільки холодно. Знаєш, сонце, я зараз дещо зрозумів.

— Що?

— Я не буду чекати травня. Я звільнюсь одразу, як приїду в бригаду, і відправлюсь до тебе.

— Ти навіть уявити не можеш, як я рада це чути.

— Так, я теж дуже радий. Сонце, якби я покликав тебе заміж ти б погодилась?

— А ти кличеш? — почувся збентежений дівочий сміх.

— Вибач, що по телефону таке запитую. Це, напевно, дуже неправильно. Як тільки зустрінемось, я одразу тебе запитаю. Домовились? — я посміхався так щиро, як, напевно, ніколи в житті.

— Буду чекати з нетерпінням.

— Більшого мені й не треба. Я кохаю тебе.

— Я тебе сильніше кохаю.

— Як скажеш, — я засміявся. — Спробую прийняти це як чоловік. — От причепився ж цей вислів Фріца. — Все, мені потрібно відключатись, а то пальців вже не відчуваю.

— Давай. Телефонуй у будь-який момент. Навіть серед ночі.

— До зв’язку.

Я кладу трубку. Що це було в машині? Не знаю, що зараз відбувається в моїй голові, але тепер навіть повітря інакше, воно свіжіше. Я відчуваю страх. Вперше за багато років я відчуваю страх. Страх смерті. Що ж я міг щойно натворити…

— По машинах! — крикнув командир.

Була моя черга їхати зверху БТРа, в ролі «спостерігача за горизонтом». Я лізу нагору і починаю готуватись. Одягаю феску на обличчя, щоб не продуло, окуляри-маску і чекаю відправлення. Всі вже розсілися, тільки механік чогось бігає біля машини. Нарешті