Френк Херберт - Єретики Дюни

вартових, але такого акценту, як у зеленоокого чоловіка, вона ніколи раніше не чула. З дивовижною швидкістю сипалися горлові звуки і клацали приголосні.

— Це не-покій? — спитала вона.

— Ні, — відповів їй чоловік позаду, що говорив з таким самим акцентом. — Нас захищають водорості.

Замість того, щоб обернутися на звук слів, вона глянула вгору, на жовто-зелені водорості, які товстим шаром покривали стелю і стіни. Тільки біля підлоги видно було кілька латок темного каменю.

— Тут ми в безпеці, — втрутився Бурзмалі. — Їх навмисне тут вирощено. Життєвідстежувачі сповістять лише про наявність рослинного життя і не помітять нічого, що приховують водорості.

Люцілла обернулася, не сходячи з місця. Спробувала розібратися з деталями кімнатної обстановки. Грифон Харконненів на кришталевому столі, оббивка з екзотичних тканин на кріслах і кушетках. На стійці для зброї під однією зі стін — два ряди довгоцівкових лазерострілів польової моделі, яких вона ніколи раніше не бачила. Кожен із них мав дзвоноподібно розширене дуло й заокруглений золотий захисник поверх спускового гачка.

Бурзмалі повернувся до розмови із зеленооким чоловіком. Це була суперечка про те, як їм слід перевдягтися. Вона слухала краєм вуха, пильно вивчаючи двох членів їхнього ескорту, які зоставалися в кімнаті. Інші троє вийшли крізь перехід біля шафи зі зброєю, в отвір, закритий товстою завісою з блискучих срібних ниток. Як вона помітила, Дункан стежив за її реакцією, тримаючи руку на маленькому лазерострілі при поясі.

«Люди з Розсіяння? — міркувала Люцілла. — Кому вони служать?»

Наче знічев’я підійшла до Дункана і, послуговуючись мовою дотику до його передпліччя, передала свої підозри. Вони обоє глянули на Бурзмалі. Зрада?

Люцілла знову стала оглядати кімнату. Чи стежили за ними невидимі очі?

Приміщення освітлювало дев’ять світлокуль, творячи дов­кола себе окремі яскраві острови. Світло тяглося назовні, до спільного перетину поблизу місця, де Бурзмалі досі розмовляв із зеленооким. Частину світла безпосередньо випромінювали плавучі кулі, всі налаштовані на відтінок багатого золота, а частина відбивалася від водоростей. Результатом такого освітлення була відсутність темних тіней навіть під меблями.

Блискучі срібні нитки внутрішніх дверей розділилися. До кімнати ввійшла стара жінка. Люцілла пильно на неї глянула. Жінка мала покрите зморшками обличчя, темне, як старе палісандрове дерево. Гострі риси виділялися на обличчі, обрамленому розкуйовдженим сивим волоссям, що безладно спадало майже до пліч. Мала на собі довгу чорну одіж, на якій золотими нитками було вишито міфологічних драконів. Жінка зупинилася за диваном і поклала на його спинку руки, на яких сильно проступали вузлуваті жили.

Бурзмалі та його товариш припинили розмову.

Люцілла перевела погляд зі старої жінки на власну одежу. Як не брати до уваги золотих драконів, вбрання було схожим, відкинуті каптури падали на плечі. Драконяча одежа відрізнялася лише прорізом збоку й тим, як вона розстібалася спереду, зверху вниз.

Оскільки жінка так і не озвалася, Люцілла глянула на Бурзмалі, чекаючи пояснення. Той відповів їй напруженим поглядом. Стара жінка далі мовчки вивчала Люціллу.

Ця пильна увага наповнила Люціллу тривогою. Вона помітила, що Дункан теж це відчув. Тримав руку на малому лазерострілі.

Довга тиша, під час якої очі вивчали її, ще посилила Люціллин неспокій. У тому, як ця жінка просто стояла й дивилася, було щось бене-ґессеритське.

Дункан перервав мовчання, зажадавши від Бурзмалі:

— Хто вона?

— Та, що порятує ваші шкури, — сказала стара. Голос мала тонкий, трохи тріскучий, але з тим самим дивним акцентом.

Інші Пам’яті Люцілли принесли їй образ, з яким вона могла порівняти одяг старої жінки. Щось схоже носили плейфем, куртизанки давнини.

Люцілла ледь не хитнула головою. Ця жінка, безперечно, була надто старою для такої ролі. А міфічні дракони, вишиті на тканині, відрізнялися від тих, які підказала їй пам’ять. Люцілла знову перевела погляд на старече обличчя: очі вологі від вікових хвороб. Суха кірка у зморшках біля куточків очей. Надто стара для плейфем.

Стара жінка заговорила до Бурзмалі:

— Думаю, вона добре це носитиме.

Почала стягати з себе драконячу одіж. Люціллі сказала:

— Носи з повагою. Нам довелося піти на вбивство, щоб ді­стати її для тебе.

— Кого ви вбили? — зажадала Люцілла.

— Постулантку[12] Всечесних Матрон! — У хрипкому голосі старої звучала гордість.

— Чого я маю це вдягати? — вимогливо спитала Люцілла.

— Поміняєшся зі мною одягом, — промовила стара.

— Ні, поки мені не пояснять. — Люцілла відхилила простягнутий їй одяг.

Бурзмалі ступив крок уперед.

— Ти можеш їй довіряти.

— Я друг ваших друзів, — сказала стара. Тріпнула одягом перед Люціллою. — Ну, бери.

— Я мушу знати ваш план, — звернулася Люцілла до Бурзмалі.

— Ми обоє мусимо знати, — підтримав Люціллу Дункан. — Чому ми маємо довіряти цим людям? Хто дав їм повноваження?

— Теґ, — відповів Бурзмалі. — І я. — Він глянув на стару. — Можеш їм розповісти, Сірафо. Ми маємо час.

— Ти носитимеш цей одяг, коли супроводжуватимеш Бурзмалі в Айсай, — сказала Сірафа.

«Сірафа», — подумала Люцілла. Ім’я звучало майже як у Лінійному Варіанті Бене Ґессерит.

Сірафа пильно оглянула Дункана.

— Так, він ще досить малий. Перевдягнемо його й перевеземо окремо.

— Ні! — заперечила Люцілла. — Мені наказано охороняти його!

— Поводишся по-дурному, — дорікнула їй Сірафа. — Вони шукатимуть жінку, схожу на тебе, у товаристві когось такого, як цей юнак. Не шукатимуть плейфем Всечесних Матрон з її нічним товаришем… чи Пана тлейлаксу та його супровід.

Люцілла провела по губах кінчиком язика. Сірафа говорила з цілковитою певністю Дому Прокторів.

Сірафа перекинула драконячу одіж через спинку дивана. Стояла роздягнена, в обтислому чорному трико, яке не приховувало жодної лінії її тіла, досі гнучкого та пружного, навіть гарно заокругленого. Це тіло здавалося набагато молодшим, ніж обличчя. Коли Люцілла на неї дивилася, Сірафа провела долонями по чолі та щоках, від центру назад. Прокладені віком зморшки розгладилися, з’явилося молодше обличчя.

Лицепляс?

Люцілла пильно дивилася на жінку. Не було жодних інших ознак лицепляса. Проте…

— Знімай свою одежу! — наказала Сірафа. Зараз її голос був молодшим і навіть ще більш владним.

— Ти мусиш це зробити, — благав Бурзмалі. — Сірафа займе твоє місце як чергова приманка. Це єдиний спосіб, як ми можемо пробратися.

— Куди пробратися? — спитав Дункан.

— До не-корабля, — відповів Бурзмалі.

— І куди ж ми на ньому полетимо? — зажадала Люцілла.

— У безпечне місце, — запевнив Бурзмалі. — Ми нафаршируємося шером по самі вінця, але більше я сказати не можу. Навіть шер з часом вивітрюється.

— Як же мене видадуть за тлейлаксу? — спитав Дункан.

— Довірся нам, так і буде, — знову запевнив Бурзмалі. Тоді зосередив увагу на Люціллі. — Превелебна Мати?

— Ви не залишаєте мені вибору, — сказала Люцілла. Зайнялася застібками і швидко зняла одежу. Вийняла з-під корсета маленький лазеростріл і кинула його на диван. Її трико було світло-сірим. Вона побачила, що це не пройшло повз увагу Сірафи, як і ножі в піхвах на її ногах.

— Інколи ми носимо чорне спіднє, — сказала Люцілла, на­дягаючи драконяче вбрання. Тканина здавалася тяжкою, але насправді виявилася легкою. Люцілла крутнулася,