Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

Тоді, зваживши, що робота в нашій конторці без мене не розвалиться, я знову використовую безмежну добрість інженера Дітріхса, хоч як мені це прикро, бо вже двічі робив він для мене аж надто багато, і прошу його допомогти мені потрапити на село.

Він довго дивиться на мене своїми розумними очима; він, може, шанує в мені гарячкову сміливість; він, може, в цей час змірковує, що з села цей юнак таки дасть дьору, вернеться до себе на батьківщину, буде з того щасливий, і на один нікчемний, мікроскопічно малий атом стане в цьому божевільному світі менше страждань, - а інженерова Дітріхсова душа - проти страждань, - і він дає мені свою згоду. Це було на початку березня 1916 року. Впродовж місяця вже точаться розмови про сільську роботу, гудуть надіями бараки, метушаться, таємниче радяться, шушукаються старші бараків, складаючи і перескладаючи списки - це теж певна хлипавка, певний засіб утримати в лабетах послуху нечувано експлуатовану й гноблену масу, спосіб розмагнічувати волю маси нездійснимими надіями.

На початку квітня виявляється, що всі списки, складані старшими бараків - липа, що з усього гаймашкерського табору посилають на різні роботи поза табором, між іншим, і на село, всього кілька сот чоловіка. Мої надії на інженера Дітріхса здійснились. Списки тепер складають мадяри - коменданти бараків. Дітріхсове слово для такого коменданта, мабуть - закон, і призначених на роботи хутко виряджають.

В гурті тринадцятьох, куди несподівано для нього самого потрапляє й Дмитро Русінов, крім нас двох - решта все хлібороби-селяни, переважно з Таврії.

За добу нас привозять до села Дуначебу, у найпівденнішому закутку Угорщини, де вона, Угорщина, межує з колишньою Сербією, тепер дуже потріпаною і сплюндрованою країною, до того Дуначебу, де повз саме село "тихо, тихо Дунай воду несе..."

До Дуначебу від останньої залізничної станції Паланки - кілометрів 16-18 хорошого брукованого шляху. Цю відстань ми проїздимо на селянських підводах; баскі, як вихор, коні, добре ковані, і мальовані вози; і ми добираємось до Дуначебу за якісь півтори години.

Уже добре зеленіє озимина, парує свіжозораний угорський суглинковий чорнозем, на полях працює багато народу. Все жінки й дівчата, а коли й чоловічої статі, то - або в три погибелі зігнуті діди, або підлітки, хлопчаки. Худоба скрізь добре вигодувана, гладка.

В Дуначебі (це - звичайнісіньке собі село) - бруковані вулиці, по боках замощені каменем канали для збігу дощової води, а вздовж рядів звичайних селянських хат, дуже веселих на вигляд, бо зовсім сніжнобілих, тягнуться кам'яні й цегляні пішоходи; у Дуначебі посеред села, в чудовому садку з культурними квітниками, двоповерховий кам'яний будинок, як сніг білий - од низу до даху - це нотаріяльна управа.

Селом заправляє державний урядовець - нотар, і в його руках керівництво всіма ділянками громадського, адміністративного, юридичного порядку. Гер нотар - тут усе: і старшина, і становий, і суддя, і радник у всіх сімейних справах. Тільки релігією керує в селі патер; праворуч од нотаріяту - висока, готична кірха, а коло неї, в не менш чудовому садочку - покої самого патера.

У нотаріяльному управлінні нас зустрічає секретар управління, шваб (швабами звуться австрійські німіці, порозкиідувані селищами по Угорщині) Йозеф Деннерт - низенький, років під сорок, чоловічок, у нього добродушне писарське обличчя з масою зморщок попід очима, він дбайливо виголений, він у вбогенькому, але чистому костюмі. Це він складав вимогу на тринадцятьох полонених, по бракує в селі чоловічої робочої сили, і це він має нас поділити між господарствами.

З нашого гуртка ніхто не знає по-німецькому зліпити жодної фрази. Дмитро Русінов уміє тільки "шкільних" слів, і переговори з Йозефом Деннертом веду я, глибоко певний, що коли він і десяту частину зрозуміє моєї "німецької" мови, то й то буде добре.

А я вже добре привчився шанувати мову інженера Дітріхса й використовував у Гаймашкері всяку нагоду, щоб хоч трохи навчитися цією мовою орудувати.

Тоді Деннерт виявляє велику радість, що "має з ким обмінятися думками", переказує через мене кілька нескладних розпоряджень членам нашого гурту, складає списка - кого куди призначити і, дійшовши до мене, хитає головою.

На жаль, тринадцятий уже зайвий: те господарство, що його вимагало, несподівано дістало робітника - повернувся господар із одрубаною однією тільки рукою, а другою ніхто йому не забороняє працювати. Це господарство тепер одмовляється від полоненого. Ви, мовляв, гер Олексі, з професії фотограф, з роботою селянською напевно не обізнані зовсім, і...

- Е,ні...

Але Деннерт не дає мені заперечити. Він похапцем закінчує свою думку:

- ...і я візьму вас до себе. Господарство у мене невеличке, худоби немає, і вам буде непогано... Добре?

- Добре. Дякую.

У Йозефа Деннерта чотири сини: Йоня, Йозя, Ганс і Макс, а незабаром, уже при мені, народиться ще й Карло. Це все симпатичні пуцвірки від трьох до восьми років, і з першого дня вони не відходять од мене ні на крок.

Вони страшенно цікавляться моєю мовою, а я - не менше їхньою. І, наперед не вмовляючись, а якось так, самопливом, ми беремося взаємно навчати сторона сторону української й німецької мов.

Мої хлопці, а за ними й їхні батьки, довго не можуть нічого второпати, що то таке єсть Україна, вони знають тільки "русіш", батько чув, що є ще "кляйн-русіш" (мала Росія), і мені шматується серце, що я ще не вмію їхньою мовою, як; слід, оповісти, що "кляйн-русіш" - це знущання з мого доброго і працьовитого тридцятимільйонного народу, що вже ось триста років... і т.д. і т.д.

Пізніше, вивчившися від цих пуцвірків непогано по-їхньому розмовляти, я розповім цьому доброму німецькому батькові і хорошій людині Йозефові Деннертові з Дуначебу багато з історії свого народу, розповім про гніт великодержавного російського імперіялізму над моїм Краєм,