Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…

— Напрудило, няньку. Тяжко було…

Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».

Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».

— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».

Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.

Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.

Ранок рве криваве клоччя хмар.

Йойкають по дворах дерев’яні ворота.

Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.

Дзвони ревали, як звірі голодні.

Корчився недодріманий ранок.

Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.

Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.

Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.

Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.

А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.

«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…

— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.

Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.

— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».

— Про що ви кажете, няньку?

— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…

Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.

«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».

А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…

Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися