Леся Романчук - Місто карликів

завжди дивувала організація Орестового розуму — не намагаючись спеціально щось запам’ятати, він за секунду видобував з мозку повний спектр інформації про що завгодно. Оце вже справді пощастило — мати поруч довідник з усіх галузей знань, та ще й зі справ домашніх — що де лежить, що скільки коштує… Знаючи особливість власної пам’яті — не тримати назв, імен, дат, Софія з часом змирилася із особливостями вітру в голові, що вимітав менш важливе, зате речі істотні забивав, немов цвяхами, навіки, і навчилася не завдавати собі жалю діркою в коморі запам’ятовування — Орест поруч, Орест усе знає, усе пам’ятає, завжди підкаже — хірург, вони такі.

Софія соромилася признатися — звісно, нікого не прикрашає навіть натяк на вдоволення болем ближнього, але вона любила такі хвилини — он він, такий великий, сильний, але такий нещасний і безпорадний, адже великим і сильним також буває боляче — від їхньої ж сили, і в такі хвилини їм потрібна наша жіноча слабкість — пожаліти, погладити, помасувати цю красиву довгу спину, знайти, де болить, і виконати одвічний жіночий ритуал — «біль руками розведу». Втирала пахучу мазюкалку, втирала не просто так — в особливі точки — швидше подіє, скоріш минеться. Зазвичай точки були дуже болючими в моменти, коли «переклинювало». Та сьогодні Орест лежав собі, немов величезний білий кіт, і мало не муркотів від задоволення — Софія не втрималася і добряче пом’яла розкішні трицепси, плечі — хлопчик сидів за кермом, стомився… Знову узялася до попереку — от зараз він запищить — досить… Ані мур-мур. Сильніше… Знову тиша.

— Ах ти, підступний! Та нічого у тебе не болить! — здогадалася.

— Звісно, не болить. Подумаєш — пара коробок! Це я навмисне… — перевернувся на спину і вхопив її довгими ручиськами чоловік, починаючи розстібати гудзики домашньої довгої блузи. — Ходи до мене…

М’який килим виявився чудовим плацдармом для любовних ігор — місця — хоч танцюй!

Враз двері грюкнули, прочинившись.

— Оресте! Що це діється? Посеред білого дня? Оце так виховання, оце так…

Двері грюкнули ще раз, та голос залишився у кімнаті, перелітаючи від стіни до стіни, наче замкнений птах. Такий хижий, недобрий птах. Ворона.

Голос злетів сходами донизу, відлунював десь у кухні, переплівшись із батьковим. Слів розібрати незмога, але тон говорив більше, як зміст.

— То я тепер повинна стукати у всі двері власної хати?

— Не в усі. Але в ці — будеш. І взагалі, нічого тобі…

Орест зачинив двері, повернув ключа в замку. Та повернути жартівливий, безтурботний настрій, а тим паче настрій кохання не вдалося навіть йому — невразливому до всіх ворожих слово-куль.

— Ор, любий, та ну її…

Софія узялася пальцями розправляти зморшки, що набігли на кохане чоло.

— Не треба морщити лоба, не треба… Ти у мене молодий і красивий…

— Ага, красивий… Сивий, зморшкуватий…

Орест обняв дружину, перехрестивши руки у неї за спиною. Софія завмерла, принишкла на його грудях, прислухаючись до стуку серця. Так обіймає хвиля берег, так пригортається корабель до пристані перед тим, як рушити в океан.

— Нікому не віддам. Моя…

«Та куди ж я від тебе?» — не промовляла — думала.

— Так ніхто ж і не зазіхає, — сказала уголос, щоб не розсироплювати ситуації до решти.

— Ще й як зазіхає. Чуєш?

Під дверима почулося виразне шкряботіння. Ну, звісно, це він, її новий кавалер — Гатто. І як ця звірина чує, коли у них настрій на кохання? Як ревнивий чоловік — нюхом. До нетерплячого шкряботіння долучилося ще й уривчасте нявкання.

— Ну що, пустимо?

Відчинивши двері, вони впустили не тільки кота, а ще й невдоволене:

— То тепер у мене в хаті бігатиме і цей чорний котяра? Ще чого бракувало! Нюхати котячий сморід! І як воно до них приблудилося?

Гатто Негро лиш глянув зневажливо на жінку, котра не вміла стримати емоцій у товаристві справжнього джентльмена. Влаштувався на подушці в кутку дивана, саме там, де облюбував собі місце Орест.

— Але у спальню ми його не пустимо. Нехай нявкає хоч усю ніч! — глянув у бік негаданого суперника господар. Кіт віддячив таким же поглядом: «Ну-ну, побачимо!», загорнувся коротким залишком хвоста і заплющив хитрющі очі.

Серпнева вчена рада. Мабуть, в усіх школах та вищих навчальних закладах це дійство має однаковий присмак — свята і зітхання. От і літо скінчилося… Попереду новий навчальний рік. Попереду зустрічі з новими студентами, з новим колективом. Це непросто. Софія полічила, а скільки ж разів їй довелося входити наче і в ту саму річку, але не в ту саму воду. Вийшло багато. Але чомусь передчуття неприємного не було. Чим несподіваним, новим, таким, чого не відкрили їй у Тернополі, може почастувати Прикарпатськ?

Сходами адміністративного корпусу, широкими, наче у справжньому храмі, піднімалися до великої аудиторії викладачі — ошатно вбрані жінки й чоловіки із заклопотаними обличчями. Чому обличчя ще тепер, до початку навчального року, виглядали такими стурбованими, наче сто тисяч клопотів звалилися на голови з ризиком поруйнувати красиві зачіски? Чи то мода така — не посміхатися?

Орест залишив її на хвилю саму — побіг кудись із проректором з науки. Вона почувалася самотнім острівцем посеред річки, яка несла свої води у чітко визначеному напрямі, обминаючи нерухому перешкоду в блакитному костюмі, недостатньо суворому, як для ділового, та ще й з разком перлів на шиї, надто схожих