Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

Тьотю, ви дядькові поки що... не кажіть,— попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити «к чортовій матері додому».

— Гаразд уже, не скажу... А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь — і у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися повішу. Гайда!

Ми швиденько роздяглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку.

Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту.

І от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємо-ся у сон.

Ху-у... Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у...

РОЗДІЛ XIV

«У^ЛгОї!.. ТТоЧЛАїлі.. МОумО|о[..» Т"о^ід,к*аллс ^на>со^іл.йЯь с&сую >сл^лїкд. Нл|оочжъи-кл Я£іл, СйЯлни'олл'боьіссугх» І ТТл'ОЛ^ІМ.І НА~/ИЛЛ,|о О^ТД/Ч Л -Г> л НЯЪИЛСЛ

Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля... Я повзу по ньому. Сам-один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка: «Та я ж, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба... Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти!..» І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві...

Раптом я бачу — ніша в стіні... І в тій ніші сидить на здоровеннецькому кріслі-троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І говорить мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:

— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї і кажу:

— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі лаєтесь. Негарно.

— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого друга Яви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... І раптом відчуваю, як хтось менетрима за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить у. колодязі... І то я... І це я... І мені не дивно, що нас — двоє. «Закон парності!» — думаю я спокійно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?

Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває. Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій... нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).

— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь,— суворо говорить дядько і читає: «Шукайте наші тіла у підземеллі поблизу Лаври...» Приємну ви мені роботу готували, що й казати. Між іншим, це не ваші тіла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цій женщині,— він кивнув на тітку,— не вірю!

Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд.— І невже ж ви мене, стару, обдурили?»

Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді я сів на ліжку і сказав Яві, підставляючи лоба:

— Бий! Не менше шести!

Ява теж сів на ліжку і сказав:

— І ти мені... Обидва заробили... Порівну...

І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:

— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!

І дядько так забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві,— я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.

Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.

— А тепер розказуйте,— наказав дядько.

— Та пождіть... Усе з голови вилетіло! Так б’ють, та ще й розказуй,—■ простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровеннецька ґуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетово наливалася така сама ґуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно відчував і бачив, як росте моя ґуля,— хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.

— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка.— Так же ж дітей і повбивати можна!

— Нічого, нічого,— спокійно сказав дядько.— Вони хлопці кріпкі — витримають.

— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемося? — трагічним голосом сказав я.

— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!

— Та ви хоч холодне прикладіть. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.

Ми приклали до лобів ложки. І отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповідь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками і різними вигуками (бо тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: «Ох, Господи!», «Ну ти диви!», «Ай-яй-яй!»).

Розказали ми найголовніше — про годинник і показали його («О Господи!»). Розказали про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер’яновича, про кіностудію («Ну ти диви!»).

Кінчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент і що ж тепер