Лорен Грофф - Долі та фурії

багата.] Коробка з файлами, яку вона завтра віддасть цьому спітнілому маленькому агентові з бакенбардами, сьогодні служила їй підставкою для ніг на кухні. Вона постійно поглядала вниз крізь темряву, де в променях місяця коробка світилася, як бліда поганка. На ноутбуці крутився якийсь французький фільм. В руках — миска з виноградом мальбек. Усередині неї розливалося задоволення, спокій. Вона уявляла, як Чоллі падає вниз головою. У неї перед очима стояла картинка в телевізорі: його жирний писок, ось його заштовхують у поліцейський автомобіль; який у нього буде дитячий вигляд, який він буде розгублений.

У двері подзвонили. Вона відчинила. Це були Рейчел і Саллі. На веранді, обидві, і за ними наче промайнуло обличчя її чоловіка.

На якусь хвилину вона дозволила собі довіритися опорі з їхніх рук, відчуваючи вагу свого власного тіла, вперше за стільки років звільненого від тягаря.

Вона відкоркувала для них холодне шампанське. [Чому б у біса й ні.]

— Святкуємо? — спитала Рейчел.

— А це ви мені скажете, — відповіла Матильда. Вона помітила перекошений комір у Саллі, перстень, неправильно повернутий на пальці Рейчел. Нерви. Щось сталося, але вони їй не сказали, поки що. Вони сиділи, пили шампанське. Видовжене, кістляве обличчя Рейчел у сутінках здавалося відлитим зі смоли. Саллі: чепурна, у шовковому жакеті, шикарна зачіска. Матильда уявила Саллі в навколосвітній подорожі: розкіш, фрукти у формі лебедів, коханці у вологих простирадлах. З-за слова незаміжня сліпуче сяяла свобода. І як це Матильда раніше цього не помічала.

Рейчел поставила склянку й нахилилась уперед. Смарагд тричі хитнувся, уповільнюючись навпроти її ключиці, й завис, тьмяно виблискуючи.

Матильда заплющила очі й сказала:

— Кажіть уже.

Саллі витягла зі своєї сумки товсту папку-швидкозшивач із крафт-паперу й поклала Матильді на коліна. Матильда підчепила куточок вказівним пальцем і відкрила її. Зверху було підшите найостанніше. Галерея гріхів. Більшість із них її навіть не стосувалися. Із найсвіжішого до найстарішого; все, що відбулося до смерті Лотто.

Зернисте фото Матильди на пляжі в Таїланді — невдале розлучення. Матильда цілує Арні в щоку на розі вулиці. [Смішно навіть, якби її звинуватили в невірності, він був такий слизький, відразливий.]

Матильда, худюща як скелет, заходить в абортарій. Її дядько: дивні блискучі сторінки, мабуть, вирвані з якоїсь секретної папки, де описані його недоведені злочини, починаючи з 1991 року, — пізніше вона читатиме це, як роман.

Ну, і нарешті її паризька бабуся, її «послужний список» французькою мовою, вона злісно посміхається на камеру, через увесь листок — напис дрібними літерами, наче мухи засиділи, «prostituée».[39]

Мереживна тканина її життя. Дякувати Богу, що найгірше лишилося в дірках. Аріель. Стерилізація, марні сподівання Лотто на дітей. Те, що зробила Орелі багато років тому. Увесь той негатив, який робив тьмяну Матильду ще темнішою.

Матильда згадала, що треба дихати, підняла голову.

— Ви за мною слідкували?

— Ні, це Антуанетта, — сказала Саллі, її зуби цокотіли об склянку. — Ще від початку.

— Увесь цей час? — вражено спитала Матильда. — Та вона одержима. — Їй стало боляче. Увесь цей час Матильда, як скабка, сиділа в Антуанеттиній голові.

— Мама була терплячою жінкою, — сказала Рейчел.

Матильда склала всі папери, постукала стосиком, підрівнюючи його, й акуратно поклала назад у папку. Вона порівну розлила в склянки рештки шампанського. Коли вона відірвала погляд від склянок, то побачила, що в Саллі та Рейчел були однаково гротескно-серйозно надуті обличчя, аж вона злякалася. Всі разом почали сміятися.

— Матильда думає, що ми збираємося вчиняти над нею суд, — сказала Саллі.

— Люба М, — заспокоїла її Рейчел. — Ми й не думали.

Саллі зітхнула, витерла обличчя.

— Не сердься. Ми хотіли вберегти тебе від болю. Двічі Антуанетта намагалася послати пакети Лотто. Перший раз, коли ви щойно одружилися, про твого дядька, а потім тоді, коли був аборт. А потім знову, коли ти покинула його. Вона не зважила, що саме я носила пошту аж до кінця під’їзної дороги, щоб укинути в поштову скриньку або забрати.

Рейчел розсміялася.

— Заповіт, який вона послала мені, щоб затвердити нотаріально, загубився. Вона хотіла віддати Лоттову частку трасту притулку для мавп. Бідним нужденним мавпочкам доведеться обійтися без бананів, — сказала вона. Потім здвигнула плечима. — Це була мамина помилка. Вона ніколи не чекала великої зради від когось такого покірного і лагідного.

Матильда побачила у вікні відбиток власного обличчя, хоча ні, то була сова-сипуха на одній із нижніх гілок якогось вишневого дерева.

Вона ледь оговталася. Вона ніколи такого не чекала. Ці жінки. Така доброта. Їхні очі сяяли в сутінках кімнати. Вони турбувалися про неї. Вона не знала чому, але вони турбувалися про неї й любили її навіть зараз.

— Є ще дещо, — сказала Рейчел так швидко, що Матильді довелося сконцентруватися, щоб зрозуміти. — Ти цього не знаєш. Ми теж не знали, аж поки не вмерла моя мати. Тобто це був цілковитий шок. Нам довелося все з’ясувати, перш ніж щось робити. А потім ми збиралися все розповісти Лотто. А він саме… — вона не закінчила речення. Матильда дивилася, як її обличчя, наче в уповільненій зйомці, розвалюється. Рейчел передала їй фотоальбом у недорогій дубленій шкірі. Матильда відкрила його.

Усередині: оце так сюрприз. Неймовірно знайоме обличчя. Симпатичний, чорнявий, усміхається. З кожною наступною сторінкою обличчя молодшало, аж поки не перетворилося на маленьку зморщену дитинку, яка спала в лікарняних ковдрах.

Свідоцтво про всиновлення.

Свідоцтво про народження. Саттервайт Роланд, народився 9 липня 1984 року. Мати: Ватсон Гвендолін, вік — 17 років. Батько: Саттервайт Ланселот, вік — 15 років.

Альбом випав із рук Матильди.

[Пазл, що, як їй здавалося, вона зібрала, знову розсипався на незліченну кількість частинок.]

22

Насправді Матильда завжди була кулаком. Тільки з Лотто вона стала відкритою долонею.

Та ж сама ніч; помідори вже почали гнити. Парфуми Саллі ще чутно, хоча вона й Рейчел, трішки напідпитку, спали в кімнатах для гостей нагорі. У вікні — серпик місяця. Пляшка вина, кухонний стіл, похропує собачка. Перед Матильдою — обшир білого паперу, гладенький, як дитяча щічка. [Записуй, Матильдо. Зрозумієш.]

Флорида, писала вона. Літо. 1980-ті роки. Надворі нестерпне палахкотіння сонця над океаном. Усередині бежеві килимки. Акустична стеля. Прихватки в оливковій кухні, на яких шовкографією нанесена непристойна форма Флориди, на лівій прихватці русалки, на правій — ракети. Розкладні крісла, оббиті вінілом; на екрані телевізора миготить бестіарій сучасного американського життя. Одні в гарячій печері будинку: хлопчик і дівчинка. Чарльз, якого звуть Чоллі; Гвендолін, яку звуть Гвенні.

[Дивно, як легко все пригадується. Як біль зі сну. Життя, яке ти так часто уявляла, майже стало спогадами; це американське дитинство середнього класу вісімдесятих років, якого в тебе ніколи не було.]

У своїй кімнаті дівчинка натирає губи вазеліном, біле квітуче обличчя дихає в дзеркалі.

Коли батько повертається додому, вона з’являється в рожевій піжамі (її густе кучеряве волосся заплетене у дві коси) й розігріває залишену йому вечерю: трохи курячого м’яса з вареними овочами. Вона позіхає й удає, що хоче спати. Її брат сидить з батьком на кухні для компанії й уявляє метаморфози в спальні його сестри: білі ноги з пілінгом, міні-спідниця, підведені очі. Дивна істота, яка так відрізняється від тієї сестри, котру він знав, тікає в ніч через вікно.

Ці її нічні метаморфози