Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

Всі четверо були неохайні, у брудних джинсах і футболках, невизначеного віку — запалі щоки, дочасні зморшки. Двоє мали запалі роти, бо з ясен повипадали зуби. Попервах вони злякалися чистого чужинця поруч з машиною, а далі з його здивованого вигляду виснували, що незнайомець не в курсі, й ляснули дверцятами.

Троє чоловіків попленталися до пабу, але четвертий лишився. Він дивився на Страйка, а той — на нього. То був Віттакер.

Він став кремезніший, ніж Страйк його пам’ятав. Віттакер був з ним одного зросту, так, але Страйк забув його габарити: які в нього широкі плечі, які крупні кістки під чорною від татуювань шкірою. Вітер смикнув його футболку з логотипом гурту «Слеєр», водночас і мілітарним, і окультним, і тонка тканина обрисувала ребра.

Жовте обличчя Віттакера ніби висушив мороз, мов старе яблуко; плоть змарніла, шкіра натягнулася на кістках, щоки під високими вилицями запали. Брудне волосся поріділо на скронях, щурячими хвостами звисало вздовж розтягнутих мочок зі срібними тунелями. Так вони й стояли — Страйк в італійському костюмі, ненормально чепурний, і Віттакер у хмарці крекового сопуху; його золоті очі священика-єретика тепер ховалися під зморшкуватими, набряклими повіками.

Страйк не зміг би сказати, чи довго вони отак дивилися одне на одного, та в його голові встигла промайнути низка цілковито зв’язних думок...

Якщо Віттакер убивця, то навряд чи запанікує чи сильно здивується, побачивши Страйка. Якщо ні — то шок від зустрічі зі Страйком просто біля фургона має бути великим. Однак Віттакер ніколи не поводився так, як інші люди. Він завжди здавався незворушним, усезнаючим.

Тоді Віттакер нарешті зреагував, і Страйк одразу зрозумів, що було б нерозумно чекати від нього якоїсь іншої реакції. Віттакер вишкірився, показавши чорні зуби, й одразу всередині Страйка постала ненависть двадцятирічної давнини. Закортіло зацідити Віттакеру по пиці.

— Оце так так,— стиха мовив Віттакер.— Це ж сержант Шерлок-шмерлок Голмс!

Він відвернувся, і Страйк побачив, що крізь поріділе волосся світиться скальп, і відчув дріб’язкову радість від думки, що Віттакер лисіє. Він — пихата паскуда. Мабуть, не радий.

— Банджо! — заволав Віттакер до останнього з трьох своїх приятелів, який щойно дійшов до пабу.— Тягни її сюди!

Вишкір його лишився нахабним, хоча очі дико стріляли — від фургона на Страйка, від Страйка до пабу. Брудні пальця смикалися. Попри удавану безтурботність, Віттакер нервував. Чому не питає, нащо Страйк прийшов? Чи вже знає?

Приятель на ім’я Банджо вийшов з пабу, тягнучи за руку Стефані. Вільною рукою дівчина стискала білий пакет з аптеки. Той здавався осяйно чистим на тлі її та Банджового дешевого брудного одягу. На її шиї тремтів золотий ланцюжок.

— Куди ти мене? За що? — скиглила вона, не розуміючи. Банджо притягнув її до Віттакера.

— Купи нам пива,— наказав Віттакер Банджо, і той слухняно почовгав геть. Віттакер поклав руку на тонку шийку Стефані, й та глянула на нього з рабським обожненням дівчини, яка (подібно до Леди) бачить у ньому щось дивовижне, чого не може розгледіти Страйк. Пальці Віттакера зімкнулися на шиї дівчини, шкіра під ними аж побіліла, і він почав трусити Стефані — не так енергійно, щоб звернули увагу перехожі, але достатньо сильно, щоб на обличчі замість захоплення проступив безнадійний жах.

— Шось знаєш про це?

— Про що? — затинаючись, вимовила Стефані. У пакеті в її руці стукотіли ліки.

— Про нього! — тихо відповів Віттакер.— Про оцього, шо ти ним так цікавися, брудна ти хвойдо...

— Пусти її,— сказав Страйк, вперше розтуливши губи.

— Я шо, накази слухаю? — так само тихо спитав у Страйка Віттакер: широкий вишкір, очі навіженця.

І раптово, з неймовірною силою, він обіруч схопив Стефані за шию і підняв у повітря. Дівчина впустила пакет на тротуар і забилася. Ноги смикалися, обличчя почало червоніти.

Без жодної думки Страйк сильно ударив Віттакера в живіт, і той упав на спину, потягнувши Стефані за собою; Страйк нічого не встиг зробити, тільки почув, як голова дівчина ляснулася об асфальт. Віттакер, з якого вибили дух, намагався піднятися, з його рота з чорними зубами лився потік брудної лайки. Краєм ока Страйк бачив трьох його друзів на чолі з Банджо, що вирвалися з пабу: вони все бачили крізь брудне вікно. Один тримав у руці короткий іржавий ніж.

— Ну вперед! — піддражнив їх Страйк, упершись ногами в асфальт і широко розводячи руки.— Наведіть копів на свій пересувний крековий притон!

Задиханий Віттакер з долівки жестом зупинив своїх друзів, і це був найбільший прояв здорового глузду, що Страйк колись бачив у його виконанні. З вікон пабу визирали люди.

— Твою ж маму... хай тобі всячина...— хрипів Віттакер.

— Так, поговорімо про маму,— озвався Страйк, піднімаючи Стефані. У вухах гупала кров. Хотілося гамселити Віттакера кулаками, поки з його жовтої пики не залишиться місиво.— Він убив мою маму,— сказав він дівчині, дивлячись у її порожні очі. Руки біля плечей в неї були такі худі, що Страйкові долоні майже зімкнулися на них.— Чуєш? Він уже вбив одну жінку. Може, і не одну.

Віттакер спробував ухопити Страйка за коліна й повалити; той дав йому копняка, не відпускаючи Стефані. На її білій шиї виднілися червоні відмітини від пальців Віттакера і слід від ланцюжка, на якому висів покручений контур серця.

— Ходімо зі мною,— сказав до дівчини Страйк.— Він — убивця. Є притулки для жінок. Тікай від нього.

Очі Стефані нагадували дірки в пітьму, якої Страйк ще не бачив. З тим самим успіхом він міг запропонувати дівчині єдинорога: його пропозиція була безумством, чимось неосяжним. Неймовірно, але попри те, що то Віттакер душив її, дівчина вирвалася від Страйка, ніби він намагався її викрасти, кинулася до Віттакера, схилилася над ним, захищаючи. Покручене серце мотлялося на ланцюжку.

Віттакер дозволив Стефані себе підняти і розвернувся до Страйка, потираючи живіт у місці удару. Тоді за своїм маніакальним звичаєм почав кректати, мов стара баба. Віттакер переміг — вони обоє це зрозуміли. Стефані тулилася до нього, ніби до свого рятівника. Він запустив брудні пальці у волосся на її потилиці, смикнув до себе і поцілував, глибоко штовхаючи язика в її горлянку. Водночас Віттакер жестом звелів друзям, які все витріщалися на це видовище, сідати у фургон. Банджо сів за кермо.

— Побачимося, мамію,— прошепотів Віттакер до Страйка і штовхнув Стефані у фургон перед собою. Перш ніж дверцята зачинилися під кпини й непристойності від його друзів, Віттакер глянув Страйкові