Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ісусе! Я й забув.

— Швидше забирайся,— сказав Кейсі.— А то ще прочумається.

— Візьму револьвер,— мовив Том.

— Ні. Облиш. Якщо все обійдеться, я чотири рази свисну.

Том недбало попрямував убік, але щойно відділився від усіх, як прискорив ходу і невдовзі зник у верболозі, який облямовував річку.

Ел підійшов до поваленого помічника.

— Ісусе,— у захваті промовив хлопець,— добряче йому дали!

Юрба продовжувала витріщатися на безтямного чоловіка. І тут десь удалині заверещала сирена: сигнал наростав, потім замовк, а за мить знову вибухнув — цього разу ближче. За мить усі занервували. Якусь хвилину товклися на місці, а потім розійшлися по своїх наметах. Лишилися тільки Ел і проповідник.

Кейсі обернувся до Ела.

— Іди геть,— сказав він.— Геть — отуди, до намету. Ти нічо’ не зна’ш.

— Ну? А як ти?

Кейсі всміхнувся.

— Хтось має взяти провину на себе. Дітей у мене нема. Ну, просто посадять у тюрму... а я ж тут нічо’ не роблю, який від мене хосен.

— Та чому ж ні за що...— сказав Ел.

— Забирайся зара’,— різко мовив Кейсі.— Нема чо’ вам у це вплутуватись.

Ел наїжачився.

— І не подумаю виконувати ваші накази.

— Якщо ти і всі твої кревні та друзі у це вплутаєтеся, матимете лихо,— тихо сказав Кейсі.— Я не за тебе дбаю. Але твої мама і татко ковтнуть лиха. Мо’, Тома назад до Макалістера вишлють.

Ел мить дивився на нього.

— О’кей,— сказав він.— Хоча думаю, ви дурень затятий.

— Аякже,— сказав Кейсі.— Чом би й ні?

Сирена знов і знов завивала, все наближаючись. Кейсі став навколішки біля помічника і перевернув його на спину. Повалений застогнав, його очі силувалися розплющитись, але не могли, хоч як він намагався побачити, хто це над ним. Кейсі обтер пил йому з губ. Усі родини сховалися в наметах, щільно запнувши по собі заслони, а присмеркове сонце заливало бронзою червоні та сірі намети.

На шосе заверещали шини, і в табір швидко в’їхало авто без даху. Звідти вийшло четверо чоловіків, озброєних гвинтівками. Кейсі встав і підійшов до них.

— Що, в дідька, тут сталося?

— Я відгамселив отого чоловіка,— сказав Кейсі.

Один з озброєних підійшов до помічника. Той уже був притомним, марно намагаючись підвестися.

— Ну, так що тут сталося?

— Ну,— сказав Кейсі,— він наривався, і я вдарив його, а він зачав стріляти й поранив жінку отам, у наметах. Тож я знову його вдарив.

— Ну, а до того що було?

— Я йому нагрубіянив,— відповів Кейсі.

— Лізь у машину!

— Атож,— погодився Кейсі та поліз на заднє сидіння.

Двоє чоловіків допомогли травмованому помічнику стати на ноги. Він обережно обмацував шию. Кейсі зауважив:

— Отам жінка в наметі вся в крові, бо він промазав.

— Ми це потім з’ясуємо. Джо, оцей тебе вдарив?

Переляканий чоловік мляво втупився на Кейсі.

— Не схоже, що він.

— Та це я був, усе правильно,— наполягав Кейсі.— Ти помилився, не того схопив.

Джо повільно похитав головою.

— Не схожий ти на того, хто на мене напав. Їй-бо, зараз мене знудить!

— Та поїду я, які проблеми,— сказав Кейсі.— Краще подивіться — отам жінка кров’ю стікає.

— Де вона?

— У тамтому наметі.

Старший з прибулих попрямував до намету, стискаючи рушницю. Спочатку він озвався крізь брезент, а потім зайшов усередину. За мить він уже вийшов і повернувся. Сказав трохи гордовито:

— Господи, ну й жах там. Сорок п’ятий калібр — постріл. Джгут їй наклали. Ми послали по лікаря.

Двоє обступили Кейсі. Старший посигналив сиреною. У таборі панувала мертва тиша. Заслони були щільно запнуті, й люди не висувалися з-за них. Мотор завівся, авто розвернулося та рушило з табору. Кейсі сидів між охоронцями гордо, жили на його шиї випиналися. На вустах грала слабка усмішка, допитливий погляд був як у завойовника.

Коли копи поїхали, народ вийшов з наметів. Сонце сідало за обрій, і табір осявала ніжно-лазурова вечірня сутінь. На сході гори ще жовтіли від сонячного проміння. Жінки повернулися до згаслих багать. Чоловіки знову зібралися разом, сіли і завели тиху розмову.

Ел виповз з-під брезенту і пішов до верболозу — свиснути Тому. Мати вийшла і розклала багаття з гілок.

— Чоловіче,— сказала вона,— багато поїсти не вийде. Ми й так пізно поїли.

Батько і дядько Джон стали неподалік табору, дивлячись, як мати чистить картоплю і нарізає сирими скибками, а потім викладає на змащену салом сковороду. Батько сказав:

— Що в біса такого проповідник зробив?

Руті з Вінфілдом підкралися та присіли, щоб чути розмову.

Дядько Джон продряпував землю довгим іржавим цвяхом.

— Він знав, що таке гріх. Я спитав його про гріх, а він пояснив; не знаю лише, чи правильно це. Він казав: людина тоді згрішила, коли думає, що вона згрішила.

Очі в дядька Джона були втомлені та сумні.

— Усі свої дні я чаївся,— продовжив він.— Таке накоїв, про що нікому не розказував.

Мати обернулася до нього:

— І не розказуй, Джоне,— промовила вона.— Усе Богові повідай. Не обтяжуй інших своїми гріхами. Негодяще це.

— Світу через те не бачу,— сказав Джон.

— Ні, не розказуй. Іди до потічка, занурся з головою і там прошепочи все, що хоч’.

Батько поволі кивнув, схвалюючи жінчині слова.

— Її правда,— мовив він.— Тобі полегшає, як свої гріхи іншим розкажеш, але ж гріх від того іншим перекинеться.

Дядько Джон подивився на сонце: гори стали золотими й віддзеркалювались у нього в очах.

— От якби я розчавити гріхи міг,— промовив він.— Та не можу. Вони все нутро мені проїли.

Позаду нього Ружа Шаронська вийшла з намету, запаморочливо похитуючись.

— Де Конні? — роздратовано запитала вона.— Сто років його не бачила. Куди він подівся?

— Не бачила,— сказала мати.— Якщо здибаю, перекажу йому, що ти хочеш його бачить.

— Мені недобре,— мовила Ружа Шаронська.— Конні лишив мене.

Мати подивилася на опухле обличчя дочки.

— Ти плакала,— сказала мати.

Сльози знову почали навертатися на очі Ружі Шаронської.

— Ану візьми себе в руки,— твердо сказала мати.— Нас тут багато, не ти одна. Годі себе жаліти. Негайно ходи, бараболю чисть. А то жалієш себе.

Дівчина спочатку попленталася до себе в намет. Вона намагалась уникнути суворих очей матері, але вони стежили невблаганно, і Ружа повільно повернулася до багаття.

—