Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

Думаю: що можна сказати про сучасне людство? Єдине: воно не порозумнішало.

Народ і інтелігенція. Дві різні даності. Вони не зблизились, не знайшли порозуміння між собою. Народ терпить, народ звик, народ примирився. Інтелігенція «бунтує» на кухні за чаркою.

Що буде в майбутньому з моїм внуком? З усіма внуками?

Життя ставатиме все складнішим і страшнішим – «багатовекторним», а хто направить внуків на шлях істини?

Прожито життя. Але його не пояснити нічим: ні наукою, ні літературою. Мабуть, тільки релігією, якщо вірити в Бога.

«Тунеядець» Бродський піднятий на неймовірну височінь яко дисидент, яким він не був. Є кілька непоганих віршів, зокрема з «Листів до римського друга». Чимось схожий на Набокова, відтрученням від живого генія. «Він плює в Дніпро» за те, що ми захотіли свободи, ми ж в Йордань плювать не будем.

Згадалося давнє: обговорення книг Л. Брежнєва в сесійному залі Верховної Ради УРСР. У залі: найвищі чиновники, найвідоміші вчені, діячі культури. Книги, написаної для генсека журналюгами («Мала земля, цілина…»

Дивовижне змагання – хто дужче вславить. У бій кинуті найбільші епітети, найзакрутніші метафори. Звичайно, перевершили письменники. Виступали Дмитерко, Загребельний. Вони порівнювали ці книги з творами Данте, Шекспіра, й, звичайно, підносили «твори» Брежнєва вище. Фантасмагорія. Божевілля, й ніхто не божеволів. Всі знали, що «так треба». Поруч мене сидів працівник ЦК – Зоц, цинік, іроніст. Він мені шепче: «Ну, показали вам, як треба писати. Осягли справжню майстерність, дилетанти! Ото ж бо!»

Думаю, яке право маю судити інших. Може, я гірший за багатьох. Така вже людська натура.

Мабуть, людська цивілізація йде до кінця. Хоч з іншого боку, вона створена космосом, «Кимось», «Чимось» і не повинна зникнути. Але треба думати, як її врятувати. Про це не думаємо.

І вже напевно закінчується культура. Якщо так піде й далі, її поглине шоу-бізнес.

Гарант зросійщення.

Ми (люди радянські) ніколи не почували справжнього потягу до волі. Справжній потяг до волі почували козак Голота, Нечай, Морозенко (Хмельницький не зовсім), Кармелюк, Максим Залізняк.

Наші опозиціонери. Вони на один копил. Переливають із сулії в сулію ті самі програми. І виникає підозра, що, за умов, кожен з них стане Януковичем. Немає нових, демократичних поглядів, свого оригінального світогляду, своєї потрібної людям інакшості.

Чи появиться?

Нещодавно скаржився, що за останні роки не появилося жодного потужного твору.

І ось… він появився: «Музей забутих речей» Оксани Забужко. Глибоко психологічний, високого ґатунку роман: з психологічними розробками, художнім плетивом, інтелектом. Рівного йому не бачу.

Тобто, не точно висловився: рівного в цьому плані. Бо видатні твори можуть бути різні: ось і добрий роман старого реалізму Щипківського «Товтри». І Шкляра, і можуть бути інші.

Такого письма нам не вистачає.

А ще в романі Оксана Забужко – українська патріотка. Це – не галасливо, публіцистично, а всім строєм, усіма відчуттями.

А ще – вона за цей час порозумнішала. Сьогоднішні 40-літні та 50-літні, вони також, двадцять років кричали: «Починаємо з нуля». А нуль чи додавай його чи множ, залишається нулем. Тисячолітній досвід відсівав, залишав краще і тільки дурень ним не скористається.

Я бачу двоє річищ поезії. В одному більше стихії (від народної), вона ллється мовби самовільно, в українській літературі такими можна назвати поезію Сосюри, Малишка, хоч там і багато прохідного, стертих слів, збитих рим: «очі-ночі», «роси-покоси» і т. ін. Друге річище від напруги ума, як скажімо в Бажана, Стуса, іноді деякі їхні строфи треба розгризать, розфасовувати. Обоє річищ, якщо вони справжні, тішать душу. Абсолютного злиття, мабуть, немає, воно в Шевченка, Пушкіна найбільшою мірою, і деякою в Ліни Костенко. Але віриться, що в майбутній поезії буде новизна думки й краси, простота поезії.

Посланець Бога

Чому він так глибоко входить у душу кожного з нас? Бо він був одним із них (нас, наших предків), це він пас за селом ягнята, сидів під тином у старій ряднині, ходив за плугом, жав панську ниву («втомилася, не спочивала»), ходив у Крим по сіль, знемагав під палючим сонцем у солдатському мундирі, гибів у наймах. Бо він був усіма: він увібрав у себе увесь біль панщини, наймів, біль од усіх батогів, він увібрав у себе всю ненависть варнаків і галайд, осягнув огром несправедливості всієї імперії, її зловісну антилюдську суть. Бо він увібрав у своє серце увесь порив до волі трьох братів, які втікають з неволі з-під Азова, увесь гнів Гонти й Залізняка, всі пісні волі свого народу, поклик усіх козацьких ватажків, любив усіх плугатарів свого краю, своєї землі. Він – один. Звичайний чоловік із плоті і крові, та не зі звичайним серцем, з не звичайною мислю. Один! В цьому його сила і велич. Було немало співців до нього й після нього, були Містраль, Прешерн, які віддали свій талант на служіння гнобителям, але тільки він мав правдивий голос, який залунав на весь світ. Цей голос, це серце дав йому Бог. Він його посланець у нашому народі. Важко його зрозуміти простому землянину. Як це можуть поєднатися в одній особі почуття і переживання найнужденнішого кріпака, старця в драній свитині та найвищого мислителя, найбільшого патріота рідної землі – від найменшої частковості до найбільшого узагальнення.

До Остряниці, до Дорошенка, до Гуса та Шафарика, перейшовши, піднісшись над Хмельницьким, Палієм і всіма іншими, подивившись на них незнаними тоді для інших незалежницькими, провідними очима. Пам’ятаю, як пишучи своїх «Семена Палія» та «Гайдамаків» я спинався бодай на п’ядь до великого Тараса, дивувався йому, вже щось трохи-трохи розуміючи, маючи більше ніж десять років освіти, й не піднявся й близько.

Думаю: хто міг послужити йому прикладом, отому хлопцеві, який мережив хрестиками перші здобуті випадково аркуші? Та ніхто! Тільки Бог, тільки власна душа! Яка ж бо була вона вже тоді глибока. Тільки він зумів узагальнити всі кривди світу і всі пориви до свободи. Перебуваючи в повній темряві, в оточенні покори і ницості, погроз і закликів возлюбить свого пана і великую неділимую. Він прозрів її і зневажив, зненавидів і повелів нам ненавидіти її в усіх часах. Як мені, скажімо, не дивуватися, порівнявши його до іншої, теж не малої постаті – до Пантелеймона Куліша. Освіченого, всевидющого, виколисаного на м’яких отавах своєї Батьківщини. І він то схитнеться до поляків, то збирається поєднатися зі слов’янофілами (яких, імперських, Шевченко розгадав одразу: «і в слов’янофіли так і претесь»), то в якийсь час виправдав, пом’якшив оцінку паскудній цариці Катерині (згадаймо в Шевченка!).

Шевченко не