Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…

— А це хто? — перервав Шун’яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

— Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

…Хвіст смертоносний та спритний здійнявся, як вервиця чорних кристалів, що ображають пекельністю навіть істоту, створену Шоґом для мешкання серед міазмів…

— …А що у тій скрині? — Учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

— Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus, — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

— Не ображайтеся, друже Петре, — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло, і він сказав:

— Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у «Бестіарії» нашого неперевершеного тератолога[146] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…

— Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — усе ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Маnticora vulgaris[147], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, гарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіпокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські й ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір’я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам’яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім’я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам’яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун’ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. У ній часто повторювалося ім’я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася ангіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого:

— Обробка поеми сучасним стилем належить мені.

Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього capкофага. Він був порожнім.

— А тут, матнійцю, знаходиться мумія шилохвостої варги, — повідомив Шунята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.

Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.

— І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?

Прочанин заперечно похитав головою:

— Несуттєво.

Шунята уважно подивився на нього і спитав:

— У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?

Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:

— Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться.

— Любов без влади безсила.

— Лжа єси.

Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.

— Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!

Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду[148] діаметром, щонайменше, тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.

Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.

— Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу! — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.